Стрімголов. Історія одного життя

Також я писав Лурії, який терпляче й вдумливо відповідав на мої довжелезні листи. Зрештою, бачачи мою безмежну одержимість імовірним написанням книги, він надіслав телеграму з двох слів: «зробіть це».

Слідом за цим надійшов лист, у якому Лурія писав про «центральні резонанси периферійного ушкодження». Він зазначав: «Ви стоїте на порозі абсолютно нової сфери... Будь ласка, опублікуйте свої спостереження. Вони можуть стати у пригоді для зміни „ветеринарного“ підходу до розладів периферійної нервової системи й започаткувати більш глибоку й більш людську медицину».

Проте написання — нескінченне переписування і шматування чернеток — тривало. «Нога» виявилася найболіснішою і найтяжчою працею з усіх, що я коли-небудь писав, і дехто з моїх друзів (зокрема Ерік), спостерігаючи, як я загруз у цій книзі, спонукав мене залишити її як безнадійну справу.

У 1977 році до Нью-Йорка приїхав Чарлі Меркгем, мій колишній викладач неврології у Каліфорнійському університеті. Він мені подобався, і я спілкувався з ним під час його досліджень рухових розладів. За обідом він поцікавився моєю роботою і у відповідь вигукнув: «Але ж ви не займаєте жодної посади!».

Але я відповів, що займаю.

— І яка ж ваша посада? — запитав Чарлі (сам він нещодавно обіймав посаду завідувача кафедри неврології у Каліфорнійському університеті).

— У серці медицини, — відповів я. — Ось де я.

— Пхе, — скривився Чарлі, різко й зневажливо махнувши рукою.

Це усвідомлення прийшло до мене, коли я переживав «пробудження» своїх пацієнтів, живучи неподалік лікарні та часом проводячи з ними по 12–15 годин на добу. Я був радий бачити їх у себе в гостях — деякі найактивніші заходили недільними ранками на чашку какао, з іншими я ходив до Нью-Йоркського ботанічного саду, розташованого навпроти лікарні. Також стежив за процесом їхнього лікування, за мінливими неврологічними станами, але водночас робив усе від мене залежне, щоб вони жили повноцінним життям — наскільки це можливо в умовах їхніх фізичних обмежень. Я відчував, що намагатися розкрити життя для цих пацієнтів, роками знерухомлених і закритих у лікарні — це неодмінне завдання, що постає переді мною як перед лікарем.

Хоч у Бет-Авраамі я вже не мав посади і ставки, все ж продовжував регулярно туди навідуватися. Я надто зблизився зі своїми пацієнтами, щоб допустити втрату зв’язку з ними, навіть попри те, що почав приймати пацієнтів і в інших закладах — інтернатах для людей літнього віку по всьому Нью-Йорку від Стейтен-Айленду до Брукліна й Квінзу. Так я став мандрівним неврологом.[240]

У деяких із цих закладів, що їх загалом називають «маєтками», я побачив, як медична зарозумілість і технології цілковито підпорядкували собі все людське. В окремих випадках недбалість була умисною і злочинною — до пацієнтів годинами ніхто не заходив, часом вони зазнавали фізичних чи моральних принижень. В одному з «маєтків» я виявив пацієнта зі зламаним стегном, який корчився від страшного болю і лежав у калюжі сечі, а персонал просто ігнорував його. Працював я і в іншого типу інтернатах, де недбалості не проявляли, але там не було нічого, окрім базового медичного догляду. Персонал не брав до уваги чи нехтував тим фактом, що люди, які потрапляють до таких закладів, потребують чогось значущого — життя, самоусвідомлення, гідності, самоповаги, певної самостійності — «догляд» був винятково медичним та автоматичним.

Ці інтернати були по-своєму не менш жахливі, аніж 23-тє відділення. І вони, мабуть, непокоїли мене ще більше, оскільки я не міг не замислюватися про те, чи не є вони передвісниками або ж «зразками» майбутнього.

Протилежність «маєткам» я знайшов у притулках для літніх людей, заснованих конгрегацією «Малі сестри нужденних».

Уперше я дізнався про «Малих сестер» ще в дитинстві — у їхніх лондонських притулках практикували мої батьки: тато як лікар загальної практики, а мама як хірургічний консультант. Тітонька Лен завжди казала: «Олівере, якщо зі мною трапиться якийсь напад або я втрачу працездатність, віддайте мене „Малим сестрам“ — там найкращий догляд у світі».

Діяльність їхніх притулків спрямована на те, щоб люди, які в них перебувають, жили максимально повним і змістовним життям у межах своїх можливостей і потреб. Дехто з мешканців притулку був паралізованим, дехто страждав на набуте слабоумство чи паркінсонізм, дехто — з «медичних» причин (рак, емфізема, серцево-судинні захворювання тощо), частина мешканців були сліпими або глухими, а інші — хоч і мали міцне здоров’я — стали самотніми й прагнули людського тепла й товариства.