Стрімголов. Історія одного життя

Тож я викинув це з голови, проте за кілька годин, безтурботно оминаючи велику брилу, опинився віч-на-віч з гігантським биком, який лежав просто на стежці. «Жах» — це надто м’яке слово на визначення того, що я тоді відчув — переляк викликав у мене свого роду галюцинацію: морда бика немовби збільшувалася в розмірах, аж поки не заповнила цілий всесвіт. Дуже елегантно, так, немовби я мимохідь вирішив завершити прогулянку у цій самій точці, обернувся на сто вісімдесят градусів і подався назад. Але зрештою у мене здали нерви, мене накрило хвилею паніки, і я помчав брудною слизькою стежкою. За спиною глухо стукотіли важкі кроки і чулося важке дихання (це за мною гнався бик?), і раптом — уявлення не маю, як так сталося — я вже лежав під крутим обривом із вивернутою під неймовірним кутом підім’ятою під себе лівою ногою.

У найекстремальніші моменти, буває, виникають дисоціації.[238] У мене спершу промайнула думка, що з кимось, кого я знаю, трапився нещасний випадок, страшне нещастя, і лише потім збагнув, що цим кимось був я сам. Спробував підвестися, але нога абсолютно мене не слухалася, метляючи, мов спагеті. Я її оглянув — дуже професійно, уявляючи себе ортопедом, який демонструє ушкодження групі студентів: «Як бачите, спостерігаємо повний розрив сухожилля чотириголового м’яза, колінна чашечка вільно зміщується, колінний суглоб можна викрутити назад: отак». Далі я загорлав. «Це змушує пацієнтів кричати», — додав я, і до мене знову дійшло усвідомлення, що я не викладач, який наочно демонструє травму пацієнта, а я сам — цей травмований пацієнт. Я брав із собою парасольку й користувався нею як палицею, а тепер, відламавши від неї ручку, за допомогою держака й шматків тканини, що відірвав від подолу куртки, наклав на ногу шину. Після того почав спуск, виважуючись за допомогою рук. Спершу робив це дуже тихо, побоюючись, що бик може досі бути неподалік.

Доки я волікся і тягнув свою ні на що не здатну ногу вниз, тональність мого настрою неодноразово змінювалася. Життя перед очима за мить не промайнуло, але спогадів зринуло чимало. Майже всі вони були хорошими — це були спогади вдячності, спогади про літні вечори, спогади про те, що мене любили, згадки про те, що мені щось було дано і вдячність за те, що я також щось давав людям. Я міркував, що, зокрема, написав одну хорошу й одну прекрасну книгу, а тоді зловив себе на тому, що формулюю думки в минулому часі. У голові постійно крутився рядок із вірша Одена — «Хай остання з думок буде словом вдячності».

Минуло вісім довгих годин, я був на межі шоку, нога відчутно набрякла, хоча, на щастя, кровотечі не було. Скоро мало сутеніти, температура повітря починала знижуватися. Мене ніхто не шукав, ніхто навіть не знав, де я. Раптом до мене долинув голос. Підвівши голову, я побачив угорі двох людей: чоловіка з рушницею і меншу постать поруч із ним. Вони спустилися і врятували мене — я тоді подумав, що коли тебе рятують від практично неминучої смерті, це один із найприємніших досвідів у житті.

* * *

Мене літаком доправили до Лондона і за сорок вісім годин прооперували — зшили розірвані м’язи та сухожилля чотириголового м’яза. Упродовж двох чи й більше тижнів після хірургічного втручання я не міг ані поворухнути пошкодженою ногою, ані навіть відчути її. Вона здавалася чужорідною, складалося враження, що вона взагалі не є частиною мого тіла, і через це я був глибоко спантеличеним. Спершу подумав, що зазнав паралічу під час анестезії. Потім вирішив, що, можливо, у мене розвинувся істеричний парез. Виявилося, що я не можу поділитися цими переживаннями з хірургом, який мене оперував; усе, що він міг сказати, це: «Сакс, ви унікальний випадок. Я ніколи нічого подібного не чув!».

Зрештою, коли нерви повернулися до норми, чотириголовий м’яз також ожив — спершу у формі фасцикуляції окремих вузликів м’язових волокон, що засмикалися у млявому м’язі з ослабленим тонусом; потім — як здатність здійснювати незначні свідомі скорочення м’яза і напружувати його (водночас упродовж останніх дванадцяти днів він був лише желеподібною масою без будь-якої можливості скорочення); і нарешті — у спроможності згинати стегно, хоча цей рух поки був болісним і слабким, і я від нього швидко втомлювався.

На цьому етапі мені мали змінити гіпсову пов’язку й зняти шви. Коли пов’язку зняли, нога була на вигляд цілком чужою, не «моєю», більше нагадувала довершений восковий манекен із музею анатомії, а коли зняли шви, я взагалі нічого не відчував.