Стрімголов. Історія одного життя

Після накладання нового гіпсу мене доправили до фізіотерапевтичного відділення, щоб ставити на ноги й розходжувати. Я послуговуюся цією невживаною пасивною конструкцією — «ставити на ноги й розходжувати», тому що вже забув, як це — самостійно стояти й активно ходити. Мене поставили на ноги і я намагався триматися. Водночас на мене цілим каскадом насунули роздуми про цю ліву ногу: вона здавалася то дуже короткою, то задовгою, то дуже тонкою, то занадто товстою. За кілька хвилин ці образи набули відносної сталості, я зрозумів, що моя пропріоцептивна система[239] підготувалася до сприйняття стрімкого потоку сенсорних сигналів і тріску в суглобах від першої рухової реакції у нозі, що до того упродовж двох тижнів була нерухомою і нечутливою. Проте рухи цією ногою нагадували управління кінцівками робота — до цього потрібно було підходити усвідомлено, виважено, здійснювати один крок за раз. Це не мало нічого спільного зі звичайною вільною ходою. А потім я раптом «почув» так явно, наче це була галюцинація, прекрасний ритмічний уривок зі Скрипкового концерту Мендельсона. (Джонатан Міллер дав мені касету з цим записом, коли я опинився у лікарні, уривок постійно лунав). Відтворюючи його тепер у пам’яті, я раптом усвідомив, що можу ходити, що знову здобув (як кажуть неврологи) «кінетичну мелодію» ходи. Коли за кілька хвилин внутрішня музика урвалася, я також спинився. Щоб продовжувати ходу, я потребував мелодії Мендельсона. Проте за годину відновив свою здатність плавно, машинально рухатися, не потребуючи більше уявного музичного супроводу.

За два дні мене перевели до Кенвуд-хаусу — розкішного санаторію для післястаціонарного лікування у Гемпстед-Гіті. Там я провів місяць, що виявився навдивовижу сповненим зустрічей. До мене приходили не лише татко й Ленні, а й брат Девід (який організував мій переліт із Норвегії і невідкладну госпіталізацію у Лондоні) і навіть Майкл. Мене навідували племінниці, племінники, двоюрідні брати й сестри, сусіди, віряни з синагоги і, майже щодня, мої старі друзі Джонатан і Ерік. У поєднанні з усвідомленням того, що я уникнув смерті і з кожним днем відновлював здатність до пересування і незалежність, це забарвлювало проведені в санаторії тижні якимось особливо святковим відчуттям.

Тато часом приходив до мене після ранкових консультацій (попри те, що йому було майже вісімдесят, він і досі працював повний робочий день). Батько взяв собі за правило навідувати деяких літніх пацієнтів із хворобою Паркінсона, які перебували у Кенвуді, і співав із ними пісні періоду Першої світової. Хоч багато хто з них заледве міг говорити, вони починали співати хором, як тільки цю справу у свої руки брав тато. Під вечір приходила Ленні, і ми сиділи надворі, грілися під променями м’якого жовтневого сонечка й годинами теревенили. Коли я став мобільнішим і змінив милиці на тростину, ми прогулювалися до місцевих кав’ярень у Гемпстеді чи Гайґейт-Вілидж.

Випадок із ногою продемонстрував мені, як людське тіло і довколишній простір формують у мозку карту, і як це центральне формування таких карт може зазнати глибинних збоїв через ушкодження кінцівки, надто якщо це супроводжується знерухомленням і накладанням гіпсу. Мабуть, ніщо інше не могло наочніше проілюструвати це. Крім того, я відчув, який вразливий і смертний — раніше, правду кажучи, це відчуття мене не навідувало. Коли ще замолоду ганяв на мотоциклі, то був донезмоги відчайдухом. Друзям здавалося, що я вважаю себе безсмертним чи невразливим. Але після того, як я упав і мало не загинув, у моїй душі оселилися острах і обережність, що відтоді (на лихо чи на добро) не полишають мене. Безтурботність змінилася на обачність, я відчував, що молодість добігла кінця, і тепер я — людина середнього віку.

Майже одразу після нещасного випадку Ленні зметикувала, що варто написати про це книгу, і любила спостерігати, як я пишу у своєму записнику. («Не треба тобі та кулькова ручка!» — рішуче напучувала вона мене. Сама тітонька послуговувалася винятково перовою, з-під якої виходили заокруглені каліграфічні літери).