Святослав

- То ти хочеш щоб я тобі з ям мишей вигонив? - сердито процідив Врйзд.

- Ні, Бразде, - мовив Мжула. - Мої миші будуть вже мені. Але, крім мишей, не маю ніякої худоби. Здох батьків кінь, а без коня немає й жита.

- Я в цьому не винен, - одвів очі від брата Бразд. - Ми були однакові, коли виходили з батькової хати. А далі кожен робив, як умів.

- Так от я не вмію робити так, як інші, і так, як ти, брате Бразде, - вирвалось у Микули. - Вір мені, я не шкодував рук, робив усе, що міг, я робив більше, ніж міг... Але не вмію я, не можу...

- Чим же я можу допомогти тобі?

- Я прийшов до тебе як до брата... Ми з тобою одного роду, однієї крові... Поможи!

Бразд довго дивився на свої руки, що лежали на столі, потім перевів погляд на обличчя Микули, у якого дрібно смикалась нижня губа.

- Що кров і що твій рід? - Бразд важко зітхнув. - Старого нашого роду вже немає, у кожного з нас тепер свій рід. Ти говориш про кров, але і кров у людей різна... Помогти ж тобі не знаю і як. Може, хочеш, щоб я тебе прийняв до свого дому?

- Ні, Бразде, - швидко перебив його Микула. - Я не хочу і не піду до твого дому... Це правда - старого нашого роду вже немає, у кожного з нас тепер свій рід. Так поможи ж мені рятувати свій рід. Дай мені купу...

Бразд довго сміявся.

- Що я чую! - нарешті сказав він. - Це правда, я даю купу людям. І не я даю - що я, княжий холоп, - я даю купу людям від князя. І закуп мусить дать князеві - оброк, мені - урок. Коли ж він цього не зробить, я маю право, як посадник князя, бити його різками, якщо тікатиме - зроблю обельним холопом... А з тобою що я зроблю, коли не даси оброку і уроку?! Битиму різками чи зроблю холопом? Як не є, а ти ж мені брат...

- Що ж... - глухо промовив Микула. - Якщо буде треба - битимеш різками, зробиш холопом... Так Микула взяв купу у свого брата.

З

Багато людей зібралося цього дня в Золотій палаті, всі лави з неї загодя винесли, попід стінами навкруг товпились ліпші мужі Русі - князі земель і городів, бояри й воєводи, тисяцькі, огнищани, тіуни княжі.

Тільки в кінці палати, як і завжди, стояли крісла - княгині Ольги посередині, Святослава і Уліба з боків.

Скоро з дверей вийшла княгиня з синами, кілька бояр і воєвод. Княгиня Ольга пішла вперед, але не сіла, як це бувало раніше, в своє крісло, а зупинилась і якусь хвилину стояла біля нього.

Усі, що зібралися тут, знали, для чого їх покликано і що їм скаже княгиня. А все ж вона була дуже неспокійна, і коли почала говорити, то сама не пізнала свого голосу і часто зупинялась, щоб передихнути.

- Дружино моя, - почала княгиня, - бояри, воєводи, люди Русі. З близьких і далеких земель, з усіх країн днесь покликала я вас сюди, бо маю велику й важливу потребу... Відомо вам, дружино моя, що от уже много літ минуло, як не стало князя Ігоря, і по вашому слову сіла я на Київський стіл. За ці літа зробила я, що могла. А що не зробила - це кляніть, а швидше виправляйте, бо зараз важкий час на Русі, мнозі діла треба сотворити. От чому я й зібрала вас, дружино моя! Діла много, а сама я стара й немощна стала, чую вже й кінець свій, люди. Давайте ж порадимось, хто зараз сяде на стіл Київський, кого назвемо своїм князем...

Тихо було в палаті, і княгиня Ольга мовчала.

- Волимо тебе, княгине... поможемо! - пролунало кілька голосів.

- Ні, дружино моя, - одповіла на це княгиня, - Я сказала не всує, мусимо назвати князя.

- Святослав! - крикнуло тоді багато голосів разом. - Просимо Святослава!

І вже в палаті закричали:

- Святослава! Князем бути Святославу! Просимо Святослава!

Коли шум затих, княгиня Ольга сказала:

- Думала і я, кому князем бути, Святослав буде вашим добрим князем. Іди, сину, сідай на стіл!

Святослав сів у крісло, на якому колись сиділи Олег і Ігор, на якому тільки вчора сиділа його мати - княгиня Ольга. І враз у палаті прозвучав голос:

- Сів єси на Київському столі князь великий Святослав!

Багато голосів підхопили:

- Славен князь Святослав! Славен!

Але щвидко голоси стихли. Два боярини й два воєводи підняли з підлоги зарані приготований шматок дерну, поклали його на голову князя.

Він чув, як холодна земля торкнулась його голови, від шматка дерну одривались і котились по шиї й спині грудочки землі.

- Де єси, князю? - запитали в Святослава. Це була хвилина нерушимої клятьби, яку завжди у день вокняжіння давали людям своїм князі Русі. Святослав знав, що належало говорити й що говорили до нього князі, і відповів:

- Під рідною землею єсмь і під людьми моїми.

- Чи будеш вірно служити людям своїм?

- Клянусь.

- А якщо відступиш?

- Нехай земля поглине мене...

Тоді два боярини й два воєводи підняли шматок дерну і розбили його на голові князя Святослава. Земля й коріння обсипали його голову, груди, руки. Так вона засипле його, якщо забуде своїх людей.