Святослав

Вона лежала на ложі в кутку землянки, що вимощене було з трави, під нею була звичайна ряднина, твердий узголовник в головах, на долівці поруч стояло цебро з водою із Росі, кухоль, миска з юшкою. Низько звисала сплетена із лози й присипана землею стеля, з якої вряди-годи сипались грудочки. В землянці не горіло світло, тільки через душник сюди вривався зеленкуватий місячний промінь. А їй здавалося, що в неї найкраще в світі ложе, є в неї все, чого тільки може бажати людина, є в неї й найголовніше, найбільше - щастя.

І так було не тільки цієї ночі. Ранок їй видався кращим ще, ніж ніч, бо тоді вона вперше побачила очі свого сина, дивилась у них, як у любов свою й душу. День пробіг, як промінь, бо до землянки приходили, як велів покон, прості люди Будутина, й усі вони несли свої дари. Вечір ще раз втішив її, бо тепер син уже хотів спати, а сама Малуша відчула важку втому, заснула та так і спала, обнявши рукою сина, всю ніч.

А там за який день-два Малуша почала й працювати, бо тепер Желань не могла впоратись сама по хазяйству, бо тепер у них в землянці був цілий рід - баба, мати, син...

Але робота не стомлювала Малушу, і ніколи вона нібито не працювала з такою радістю й насолодою, як тепер. Вона доглядала сина, годувала його, бігла на річку, поралась на городі, допомагала Желані, - та хіба перелічиш усе, що робила й що хотіла зробити ще Малуша. Світ розквітав навкруг неї, за весною прийшло літо, за літом осінь, але навкруг було однаково багато сонця, тепла, радості, щастя.

І навіть взимку, коли Рось скувала крига, а за стіною землянки гула віхола й сичав мороз, їм у землянці було затишно, тепло. Баба Желань крутила й крутила пряслице, Малуша сиділа недалеко від вогнища перед колискою, злегка погойдувала її, пригадала пісню, яку співали в Любечі над дітьми своїми матері, яку чула й сама в рідній хаті.

Колишся, колиско, від кута до кута,

Маленька дитина, велика покута, -

починала Малуша і прислухалась до своїх слів, бо це було нібито сказано про неї, як і всі слова далі:

Ой сину мій, сину, за тобою гину,

Не одну я нічку з тобою спочину,

Та я б тебе, сину, усе колисала,

Аби тільки з тебе радості діждала...

О, які це були добрі, радісні слова.

6

Увечері біля двору зупинилось кілька вершників. Малушу це не здивувало - княжі дружинники часто їздили за Рось і завжди зупинялись біля їхньої землянки раніше ніж переїхати річку. Почувши вдалині тупіт коней, вона сама виходила їм назустріч - дасть напитись води, перекинеться якимсь словом, а там запитає й про Київ, про княгиню Ольгу й Святослава.

На цей раз вона не встигла вийти назустріч воям, бо щось прала на Росі. А поки добігла, княжі дружинники - їх було четверо - вже встали з коней, прив'язали їх до дубків, а потім пішли, зупинились біля землянки. Може, розминались, може, ждали її.

І Малуша уповільнила трохи кроки, придивилась. Серед чотирьох дружинників вона впізнала Добриню.

Малуша зраділа.

- Як добре, що ти приїхав, брате, - промовила вона, одійшовши з Добринею набік. - Ми так давно не бачились з тобою.

- Я їздив у поле з князем. Далеко бували.

- Ти сказав - з князем. Хіба він?..

- Так, Малушо, князь Святослав сів на Київському столі.

- І як він? Ти бачив, говорив з ним?

- Бачив, Малко, і говорив... Князь Святослав живий, здоровий, він мене довго розпитував про тебе, велів сказати, що пам'ятає про тебе й не забуде.

- Слава Перунові, - радісно промовила Малуша. - Я немарно молилась, він почув мене. Славен князь Святослав. А тобі, брате, спасибі.

І довго, сидячи біля землянки, розмовляв Добриня з сестрою. До Росі все нижче і нижче схилялось сонце, темнішали тіні біля скель, холодком повіяло від води, і поглибились чомусь зморшки на обличчі Добрині.

- Слухай, Малушо, - сказав він, зайшовши до землянки, - я приїхав до тебе по загаду княжому.

- Що трапилось? - заскніло у неї серце.

- Княгиня Ольга і великий князь Святослав послали дізнатись про здоров'я Володимира.

Малуші одлягло від серця - вони не забули про її сина, пам'ятають його, цікавляться ним.

- Скажи, що росте дужий, здоровий, - відповіла вона братові. - Та чому б йому не бути здоровим? Тут у нас, над Россю, все є, взимку було тепло, всього вистачало.

- Але, Малушо, - вів далі Добриня, - Володимир - княжич, прийде час - стане князем.

- Знаю, Добрине, - говорила вона. - Це так, і я також хочу, щоб він був князем. Але хіба я його недобре доглядаю? У мене в світі нікого дорожчого немає, ніж він - мій синочок Володимир.

Вона й зараз притулилась обличчям до голівки сина, кілька разів його поцілувала. І Добриня якусь хвилину мовчав, милуючись матір'ю і сином.

- Це все так, і серце твоє я знаю, Малушо, - промовив він, оглядаючи землянку. - Але негоже княжичу жити тут...

- Що ви надумали? - скрикнула вона. - Говори, говори, Добрине.

- Мушу забрати княжича Володимира, - важко зітхнув він. - 3 тим і приїхав.

- Забрати? - підняла вона стривожене обличчя. - Одірвати цого від моїх грудей! Ні, Добрине, так не буде, краще вже в Рось...