Святослав

І було в цьому дитячому личку те, що примусило здригнутись серце князя Святослава. Личко це - високе чоло, темні брови, рівний носик, маленькі уста - нагадало йому дороге й рідне обличчя Малуші.

- Володимире... сонечко! - вирвалось у Святослава, що не знайшов інших слів, якими можна було б висловити всю радість і щастя, і дуже обережно, щоб не зачепити колиски, схилився і поцілував теплий лобик Володимира.

У цю хвилину йому було не тільки радісно, але й боляче, бо не сина цілував він, а втрачену молодість, бо, коли торкався теплого лобика, здалося йому, що він цілує далеку Малушу.

А потім він підвів голову й побачив очі матері, що все стояла позад нього з свічкою в руках і також з любов'ю і радістю дивилась на онука. Це були ті самі очі, які він щодня бачив і знав, у цю хвилину в них була ласка й ніжність. Але перед ним виринули події ще однієї страшної ночі, і він прочитав у очах матері те ж саме, що й тоді. Він бачив у ній мудру, хитру, рішучу княгиню.

- Що ж, мамо, надумала робити? - запитав він, показавши рукою на стіл, де лежали Євангеліє, хрест і кропило, та ще на лаву, де стояла купіль з водою.

Княгиня зрозуміла - син знає, що вона замислила. І хрест, і купіль, і кропило... Так, княгиня думала хрестити онука.

Вона хотіла, щоб син її зрозумів і не засуджував і щоб знав, що інакше діяти вона не може.

- Не зла хочу я тобі, Святославе, й онуку своєму, - промовила вона, - а добра й щастя.

- Але де добро, де щастя?! - крикнув він. Вона якусь мить мовчала, поглянула на Святослава, перевела очі на онука й повела далі:

- Ти знаєш, сину, яку муку я мала, коли, повернувшись з Константинополя, дізналась про все і про Малушу. Це було велике горе, лихо в нашому теремі й на Горі. І тоді я, щоб врятувати тебе, князя, мусила так зробити...

- Гаразд, - сказав Святослав. - Ти зробила так, як хотіла Гора, ти врятувала свою, княжу, честь, зробила мене князем, ти дала мені князівну, яку я не любив і не люблю. Але для чого ти тепер, коли я став князем, хочеш хрестити мою дитину?

- Як я хотіла й хочу добра тобі, - відповіла на це вона, - так хочу добра й твоєму сину, а моєму онуку. Подивись на нього, - хто він? Син рабині, язичник, він навіть імені не має. А я хочу, і це буде велика користь для тебе, щоб він був сином князя Святослава, я хочу, щоб він мав своє княже ім'я.

- І знову цього хоче Гора?

- Так, сину, саме для цього я й хотіла його хрестити, - закінчила княгиня Ольга.

І тоді на довгу-довгу хвилину в світлиці княгині Ольги настала тиша. Мати і син стояли над колискою, дивились на дитя, що міцно спало, мовчали...

Князь Святослав підвів голову, зустрів гострі, пронизливі очі матері й сказав:

- Не для того я прийшов сюди, мамо, щоб сварку з тобою чинити, не для того стою тут, щоб зробити те, що тільки сам хочу. Ні, мамо, над колискою мого сина стоїмо зараз не тільки ми - ти і я, - вся Руська земля стоїть днесь над колискою Володимира...

Великими темними очима дивилась княгиня Ольга на сина Святослава і ніби не пізнавала його: той Святослав - і не той, такий - і не такий. Ні, він був не такий, як раніше, - він був тепер як і батько його Ігор...

- Слухай, мамо, і подумай, що ти наробила, - вів син. - І я говорю це не для того, щоб сказати, що ти лиха хотіла землі Руській. Ні, ти хотіла і багато зробила добра Русі, ти помстилась за батька й примучила деревлян, ти, добра бажаючи людям, знищила дань і завела уроки й устави, ти багато зробила, устрояя Руську землю, ти була мудрою й хитрою княгинею Руської землі, Київського столу... Але, - вів далі Святослав, - устрояя Руську землю, ти забула, що є в ній тьма племен, земель, людей. Ти, мамо, забула, що в них є тьма ворогів. На Гору ти сперлась, а всіх своїх людей стала вважати ворогами, ти поставила високі стіни на Горі, оточила себе боярами, воєводами, тіунами, ти забирала в людей і давала Горі землі й ліси, озера й ріки. А коли побачила, що наробила, злякалась й на поміч собі покликала Христа...

- Не хули Христа! - сказала княгиня Ольга - Не клич імені його всує... Він покарає тебе...

- Ні! - зухвало відповів Святослав. - Мої боги не благословили б того, що благословляє Хртотос, мої боги - віра батьків, твій Христос - сила твоя й бояр...

- Так чого ж ти йдеш проти цієї сили? Куди ти ідеш, Святославе?

Він подивився за вікно, у ніч, що стелилась над Горою, стінами й Дніпром.

- О мамо, - промовив він. - Хто-хто, а я добре знаю цю силу. Ця сила вже раз зломила мене. Але це було тільки раз, і вдруге вона мене не зломить. Не зломить вона й Русі, не бояри й воєводи, сама себе врятує Русь... Може, тоді прийде на Русь Христос, може, після нам без нього не обійтися.

- У мене радіє душа, - склала хрестом руки па грудях княгиня. - Світ істинної віри, бачу, сходить на тебе...

- Ні! - крикнув Святослав. - Трижди, чотирижди ні! Я не християнин нині, а еллін, язичник. А ти що робиш? Хочеш хрестити мого сина, хочеш, щоб я був язичником, а він християнином, хочеш, щоб я стояв за Русь, а син мій за Візантію?!