Святослав

Василiк Калокiр, може, не змiг говорити ще й тому, бо цiкавився, що подають i як їдять тут, у стравницi князiв Русi. Адже в Константинополi в палатах Великого палацу подавали все й частували з розбором - кому грецькi горiхи, а кому щкаралупина...

Зовсiм не те побачив Калокiр у стравницi руських князiв. Подавала страви молода ще, вродлива жiнка, яку всi називали Пракседою. Їй допомагало кiлька дiвчат, що вражали своєю красою. Носили вони все з кухнi до стравницi притьмом, миттю.

А носити їм доводилось чимало: коли запрошенi на обiд тiльки зайшли до стравницi, там на столах була приготовлена й холодна веприна, й ведмежина, всiляка солона й копчена риба - осетри, пструги* (*Пструг - форель.), судаки, рiзнi овочi й зiлля; пiд час самого обiду на столи подавали варену й смажену баранину, гов'ядо, юшки з сочива й риби, меди, ол, брагу, кваси.

Їли тут i запивали без зайвих слiв, без перепрошень, - просто, як це буває вдома, в родинi. Один тiльки раз воєвода Свенелд, взявши чару, сказав, що хоче випити за князя. I всi з брязкотом пiдняли свої чари, келихи...

- П'ємо на тя, княже!

На кiнець обiду всi, а так само й василiк Калокiр, вiдчули, що поїли досита, а меди й ол з княжих медуш мiцнi, п'янкi.

Саме тодi князь Святослав i запропонував василiку проїхати з ним на лодiї, показати з Днiпра город Київ, його будiвлi, вали, стiни. Князь Святослав звелiв гридням приготувати лодiю, спустився з василiком до Почайни, з кiлькома боярами й толковинами вони проїхали Днiпром аж до Чортория.

Чудовий був Днiпро й Київ - город у цю передвечiрню годину. Ще була весна, вiд самого Верхнього Волока котив Днiпро могутнi води, й тут, бiля Чортория, де плесо його видно було вгору до Десни* (*Десна - лiвий доплив Днiпра.) й Вишнього города княгинi Ольги, а вниз - до Вiтичева й Лисої гори над ним, - тут здавалося, що немає йому кiнця й немає краю.

У лодiї, на якiй сидiли князь Святослав, брат його Улiб, василiк Калокiр i бояри з толковинами, було двадцять гребцiв - по десять з кожного боку. Пiд дужими ударами їхнiх весел лодiя швидко линула вперед, позад неї на блискучому лонi стелився, як бiла полотнина, запiнений слiд. Київ i гори тiкали й тiкали назад.

I тодi в усiй величi своїй постав перед ними древнiй город над Днiпром, город, стiни якого закладенi були князем Києм. Багато лiт минуло вiдтодi, а вони росли й змiцнювались, як i все за ними, як i все навкруг Києвого города над Днiпром.

Три гори височiли вдалинi i до них прикутi були очi всiх на лодiї: Києва гора, де й був тепер княжий город - Гора, гора Щекавиця, де поставив першi стiни Київ брат Щек, та ще гора Хоревиця - вотчина Хорива, другого брата Кия.

Колись це були три двори-городища на горах над Днiпром. Тепер над всi гори стояв Київ - город з високими стiнами, вежами й дахами княжих теремiв, що золотом грали в промiннi згасаючого сонця, з схилами, що круто обривались над Днiпром, густими лiсами, що оточували город, глибокими ярами, в яких уже лежали пiзнi темнi тiнi. Це й була Гора, справжнє орлине гнiздо над Днiпром, з стiн якого на багато поприщ видно було все навкруг, але до якого жоден ворог не мiг доступитись.

Невпiзнанно змiнився Київ-город вiдтодi, коли було закладено першi його стiни. Вже не тiльки на Горi жили тепер люди. Одразу ж бiля стiн города на схилах виростав новий город, де жила княгиня Ольга й чимало бояр. Над Боричевим узвозом, над ярами, а часто i в них у цю годину видно було вогнi й димки - там жило й трудилось передграддя, за ним до Почайни тягнувся Подол, ще далi Оболонь - рольнi землi князiв, воєвод, бояр.

- Чуден Борисфен i город твiй, княже Святославе! - вигукнув, дивлячись на гори й плесо Днiпра, василiк Калокiр.

- Може б, ми стали до берега й подивились звiдти на Київ, - запропонував князь Святослав.

- О, я був би вельми радий! - захоплено вiдповiв Калокiр.

I саме тодi, коли нiс лодiї зарився у пiсок на Чорториї i коли князь Святослав, Калокiр, а за ними княжич Улiб, бояри й толковини сходили на берег, саме тодi василiк уповiльнив крок, пiшов поряд з князем i тихо промовив:

- Може б, ми пiшли далi самi, з тобою тiльки, княже?

Цi слова були сказанi не через толковинiв, а звичайною руською мовою, i тому князь Святослав зупинився, здивовано поглянув на посла iмператора.

- Я хотiв би поговорити тiльки з тобою, вiч-на- вiч, - ще раз сказав Калокiр.

- Добро! - так тихо, що нiхто з бояр його не почув, промовив князь Святослав.

I, коли всi зiйшли на берег, вiн звернувся до брата Улiба, бояр, толковинiв:

- Ми пiдемо з патрикiєм Калокiром удвох, хочу показати йому береги, а ви тут спочиньте...

Коси над Чорториєм сягали далеко в Днiпро жовтогарячими стрiлами, навкруг них перламутром мiнились води, у берегах ледь зiтхали заблуканi хвилi. Князь Святослав i патрикiй Калокiр довго йшли тугим, змоченим пiском, що рипiв пiд їхнiми ногами. Уже далеко позаду лишилась лодiя з людьми, велика тиша приймала й обгортала їх, тiльки сполошенi кряки й кулики тоскно кричали й били крилами. А вони йшли далi й далi - у роздумах i мовчаннi...