Святослав

- Коли iмператори ромеїв просили нас, київських князiв, дати їм помiч i воювати - з ворогами своїми в iмперiї, ми, пам'ятаючи про ряд мiж нами, цю помiч давали. Зараз iмператор Никифор посилає золото, щоб скорити болгар. Але ж iмператор знає, що у нас з болгарами вiд вiку iснує мир, ми з ними одноязичнi люди. Болгари - то сусiди нашi, i ми мали вiд них тiльки добро. Нi, василiку Калокiре, руськi люди - не якiсь печенiги чи хозари, за золото ми не воюємо. I коли б iмператор Никифор прислав менi не п'ятнадцять кентинарiїв, а п'ятнадцять хеландiй iз золотом, то й тодi я сказав би - не згоден.

- Що ж, - задоволено сказав Калокiр. - Це дуже добре, i коли я їхав сюди, то був певен, що ти, княже, у вiдповiдь на прохання iмператора скажеш - нi, не згоден!

Князь Святослав здивованими очима подивився на василiка, не розумiючи, як може вiн радiти, що київський князь не хоче допомогти iмператору.

- Я бачу, що ти не розумiєш мене, княже, - нiби вгадав його думки Калокiр. - Тодi дозволь менi сказати те, чого не говорив i не доручав менi iмператор Никифор?

- Дивний ти василiк, Калокiре, - сказав князь Святослав. - Що ж, говори, я слухаю.

- Скажу все, все, княже, - здригнувся Калокiр. - Але перед тим дай князiвське слово, що те, що почуєш, знатимеш тiльки ти, я та ще Борисфен.

- Ти хочеш клятьби, я ж звик клястись тiльки на зброї. Проте слово даю - все буде мiж нами.

- Iмператор Никифор, - почав Калокiр, - вчинив безумство, коли розiрвав мир i хоче почати вiйну з болгарами.

Князь Святослав засмiявся, але посмiшка враз зникла з його обличчя.

- Почекай, Калокiре, - суворо сказав вiн. - Ти посланець iмператора ромеїв i просиш мене йти на болгар. А тепер ти говориш, що iмператор чинить безумство, починаючи вiйну з болгарами. Чи можу я вiрити своїм вухам?

- Я говорю, княже, те, що думаю, - вiдповiв суворо Калокiр. - Iмператор Никифор уже давно втратив розум, бо довiв iмперiю до голоду й злиднiв. Вiн безумний, бо пiдозрою, чварами й лютими розправами обурив проти себе тисячi достойних людей в Константинополi i фемах. Вiн втратив останнiй глузд i зробив непоправну похибку, зламавши мир з болгарами...

- Василiк iмператора! - крикнув князь Святослав. - Для чого, скажи, говориш ти все це менi, київському князевi?

- Зараз ти мене зрозумiєш, княже Святославе, - так само суворо вiв Калокiр. - Мiй батько був звичайним вiрменським ченцем, але змушений був виїхати до Константинополя, бо дома його ждала смерть вiд iмперiї. Тодi з Вiрменiї до Константинополя виїхало дуже багато наших людей, бо вже, гадали вони, краще бути в багатому Константинополi, анiж помирати дома... Але батько мiй був дуже розумною людиною, i там, у Константинополi, це швидко помiтили. Його допустили до двору, про нього взнали iмператори Роман i Костянтин, вони послали його василiком до печенiгiв, ще раз - до угрiв. А коли помер кесар Симеон i Вiзантiя хотiла укласти мир з болгарами, батька мого послали василiком до кесаря Петра, вiн повiз йому дари, умовив Петра, i той приїхав у Константинополь укласти мир i взяти в жони дочку iмператора...

- Отже, твiй батько був другом болгар i допомiг укласти мир мiж iмператорами i кесарями?

- Ти мене зрозумiв. Батько мiй був другом болгар. Але пiсля Романа i Костянтина прийшов Никифор Фока, який ненавидить болгар i всiх тих, що допомагали миру з ними. I тому вiн хотiв люто покарати мого батька. Його пси вже напали на слiд, i батька ждав монастир, а може, й галери. Але батько мiй, як я тобi вже говорив, князю, був дуже розумною людиною i тому через землю тиверцiв i уличiв утiк до Херсонеса.

Ця довга i до того ж виголошена одним духом промова, мабуть, стомила василiка Калокiра, i вiн якийсь час спочивав, дивлячись на небо над Києвом, що стало темно-вишневим, тривожним, i на плесо, що швидко синiло...

- Там, у Херсонесi, i в усiх Клiматах, - повiв далi вiн, - як ти, мабуть, княже, добре знаєш, є дуже багато людей, якi ненавидять iмперiю. Туди з Константинополя виганяють усiх, ким невдоволенi iмператори, туди ж тiкають i тi, хто невдоволений iмператорами. I хоч Клiмати - це фема iмперiї, i хоч там є їхнiй стратиг, але херсонiти мають свiй конвент, на чолi якого стоїть протевон. Минув короткий час, i мiй батько був обраний протевоном, а зараз, коли в iмператора Никифора виникла потреба послати василiка до тебе, вiн зупинився на менi, синовi протевона...

- Але ж, - запитав князь Святослав, - iмператор Никифор знає те, що ти менi розповiв, - хто твiй батько i хто сам ти? Як же вiн посилає тебе до мене?

Василiк Калокiр задоволене потер руки, а може, йому стало просто холодно, бо з Днiпра починав повiвати вiтер.

- Iмператор Никифор, - вiдповiв вiн, - звичайно, знає, хто мiй батько i хто я, але знає й те, що коли ми беремось, то доводимо справу до кiнця. До того ж вiн дещо й зробив для мене: дав високе звання патрикiя. Це звання, - щиро признався Калокiр, - було дуже менi потрiбне, - князю. Я маю багато друзiв i прихильникiв у Константинополi, i якщо Никифору не одрубають голови в Сiрiї, то вiн незабаром втратить її у Великому палацi, а тодi...