Святослав

- Нi, - сказав вiн матерi, - iмператор замислив потребне для себе. Йдеться, матiнко княгине, до того, про що давно мрiє Вiзантiя та її iмператори, - хочуть вони знищити Болгарiю.

- О, - зiтхнула княгиня Ольга, - вже хто - хто, а я добре знаю, про що мрiють iмператори римськi! Але з Болгарiєю у них мир, там сидить i має дань з Вiзантiї василiса Iрина. Навiщо iмператорам сваритись з кесарем, а тим бiльше насилати на них нас, русiв?

- Так було давно, - гiрко якось посмiхнувся князь Святослав, - ще тодi, коли ти була в Болгарiї. Недавно василiса Iрина померла, Вiзантiя вже не дає данi болгарам, а iмператор Никифор вигнав з свого палацу i велiв бити болгарських послiв, що приїхали по дань. Миру мiж Вiзантiєю й Болгарiєю тепер немає.

- То нехай iмператор Никифор сам iде на Петра, вiн його випестив.

- О, - вiдповiв на це Святослав, - iмператор Никифор радо пiшов би на Болгарiю й поглинув її, але у нього самого в iмперiї дуже неспокiйно. А, крiм того, вiн знає, що за Болгарiєю стоїть i захистить її Русь.

- Нарештi я почула вiд тебе те, що хотiла, - сказала княгиня Ольга. - Єдина мова, єдина вiра. Я знала, що бог не допустить тебе пiти на болгар.

- Нi, матiнко княгиве, - рiшуче заперечив їй Святослав, - я мушу йти й пiду на болгар.

Княгиня Ольга схопилася з лави й стала серед свiтлицi така, якою її колись пам'ятав Святослав, - розгнiвана, горда, нестримна в гнiвi своїм.

- Войовничий язичнику! - крикнула вона. - Невже ти за п'ятнадцять кентинарiш будеш губити тьму братiв наших, християн болгар?

- Не за п'ятнадцять кентинарiїв пiду я, - суворо вiдповiв Святослав, - а за щастя, славу, честь Русi.

- То неправда, неправда, Святославе, - все не вгавала вона, - за золото ти iдеш, данi шукаєш, як i батько твiй у Деревськiй землi...

Суворий i гнiвний стояв i князь Святослав. Поважаючи старiсть матерi, вiн мовчав, але йому важко було стримуватись, говорити з княгинею тихо, спокiйно.

- Ти сказала, матiнко княгине, - почав вiн, - що я схожий на своїх батькiв. То правда. Я такий, як вони. А хiба ти вiдмовляєшся вiд них, мамо? I знову ж - хiба батьки мої жили, боролись i помирали тiльки за золото? I чи личить тобi, княгине, так згадувати мужа свого, а мого батька Iгоря? Якого золота шукав вiн у Деревськiй землi? Недавно й я ходив до в'ятичтв - примучив їх, але хiба я шукав там золота? Нi, не за золото боролись батьки мої, так мушу боротись i я. У великих трудах, у тяжкiй борнi народжувалась наша земля. Довго племена нашi не мирились, а часом i зараз не миряться мiж собою, але стоять вони вже в'єдно. Русь мусить стояти, доки свiтить сонце...

- Але ж батьки твої не ходили на болгар! - спробувала заперечити княгиня Ольга.

- Чого ж батькам моїм iти було на болгар, аще вони сукупно з болгарами ходили проти Вiзантiї i змушували, як грому й блискавки, боятись їх. Коли ж у Болгарiї не стало Симеона, кесар Петро - i це ти говорила менi - продав Болгарiю Вiзантiї. Коли на Русi не стало Iгоря, Київ став боятись Константинополя i iмператорiв.

- Ти винуватиш мене?

- Не можна всп'ять повернути Днiпро, - вiдповiв на це Святослав, - а коли б я винуватив тебе, то, мабуть, не прийшов би зараз радитись з тобою. Закон батькiв наших i покон справедливi суть, вони кажуть: аще хто хоче убити тебе - убий його, ближнього твого хтось хоче убити - не пожалiй кровi своєї для нього, аще хто убив - заплати кровлю за кров... Iмператор Никифор мрiє про те, що й усi iмператори, - вiн хоче руками русiв розбити болгар, списи болгар наставити на русiв, а потiм бити болгар i русiв...

- Тодi пошли слiв до болгар, скажи їм, що хочеш стати сукупно з ними проти Вiзантiї, зробити так, як робили батько твiй Iгор i каган Симеон.

- Мамо, мамо! - зiтхнув Святослав. - Немає князя Iгоря i немає кагана Симеона. I хоч я язичник - блюду закон батька свого, а християнин кесар Петро зрадив свого батька...

- Звiдки ти знаєш?

- Ти сама говорила менi, що не знала, де кiнчається двiр iмператора i де починається двiр кесарiв. Зараз стало ще гiрше!

- Сину Святославе! - благальне промовила вона. - Не вбивай болгар, не йди на ближнiх своїх...

- Я слухаю тебе, мамо, i зроблю, як просиш. Я пошлю послiв до кесаря Петра, скажу, що згоден сукупно iти з ним на Вiзантiю. Зане ж кесар не згодиться, - скажу: iду на ви!..

Крiзь розчинене вiкно вiд Днiпра вливалось свiже, холоднувате нiчне повiтря, на столi коливався вогник свiчi, а навкруг нього вилися свiтло-зеленi метелики - такi ж, якi лiтають весняними ночами над Днiпром i тепер.

Тiєї ж ночi, перед самим свiтанням, князь Святослав велiв покликати до себе тисяцького Богдана. Це був добрий воєвода, про нього говорили, що дав його людям сам бог Перун. Iншi ж говорили, що Перун любить Богдана, бо спить вiн з мечем...

На свiтаннi Богдан знайшов князя Святослава у саду за теремом, де той сидiв на ослонi й про щось розмовляв з воєводою Свенелдом.

- Маю до тебе дiло, - почав князь Святослав, побачивши тисяцького Богдана. - Не пошкодуй сили своєї, вiзьми з собою дружину, дам я тобi золоту свою печать, їдь у землю Болгарську i добийся до кесаря Петра. Чи зумiєш це зробити?