Святослав

- А скiлькох болгар волiли б iмператори, щоб ми вбили за це золото, княже? - роздратовано крикнув старий, сивий воєвода Хрум, що стояв попереду, недалеко вiд помосту.

- Багато, воєводо, багато... десять, двадцять, а може, й тридцять тисяч.

- Дешево цiнують iмператори людську кров! - ще бiльш роздратовано, сердито крикнув воєвода Хрум. - Чуєте, за грецький золотник двi тисячi люду.

Золота палата гомонiла багатьма голосами, як Днiпро в негоду.

- Воєвода Хрум, - пiдняв свою руку i обiрвав гомiн у палатi князь Святослав, - сказав добре про золото грецьке. Iмператори ромеїв, поки в них немає миру з кесарем, хотiли б, щоб я взяв це золото, зiбрав дружину, пiшов за Дунай, знищив якомога бiльше болгар, втратив i свою дружину. А Вiзантiя потiм добила б Болгарiю, а згодом, ставши на Дунаї, пiшла б i пiдкорила Русь...

- То є чорна зрада, княже! - крикнули всi в палатi - - Не вiр, княже, гречинам!., Не йди в Болгарiю!..

- А далi? - запитав i ледь посмiхнувся князь Святослав. - Якщо не пiдемо, iмператори пiдкорять Болгарiю, вийдуть на Дунай, зроблять там середу своєї землi i пiдуть на Русь...

Велику думу завдав боярам своїм i воєводам князь Святослав, i всi вони в глибокому мовчаннi стояли в палатi.

- Тому я, - обiрвав напружене мовчання князь Святослав, - роблю так, щоб урятувати Русь i захистити Болгарiю. Порадившись iз матiр'ю княгинею, я послав, бояри мої i воєводи, до болгарського кесаря Петра тисяцького Богдана з дружиною, дав харатiю, а в нiй писав, що Вiзантiя дає менi золото за те, щоб я йшов на нього, i ще писав, що Русь не воює за золото, а пропонує йому сукупно з нею йти на Вiзантiю... Зане ж, писав ще я, ти, кесарю Петре, не згоден iти на Вiзантiю сукупно з нами, то я iду на тебе, щоб не з тобою, а з болгарами йти далi на Вiзантiю...

- I яку вiдповiдь привiз тисяцький Богдан?

- Тисяцький Богдан не мiг привезти вiдповiдь, бо його на смерть скарав кесар Петро.

- Розбiйник! УбивцяI - лунали голоси.

I ше дужче й грiзнiше, як хвиля, що б'ється в скелю:

- Веди нас, княже, на гречанiв і Петра!.. Потягнемо за тобою... Веди нас! Через усi землi пiдемо! Ведиi

Князь Святослав дивився у палату, де вирувало море людських пристрастей. Вiн розумiв бояр i воєвод. О, тепер вони були єдинi, бо знали, що Вiзантiя всiм їм готує ярмо i смерть. А хiба не те саме скажуть люди земель Русi, коли Святослав звернеться до них?

Вiн пiдняв руку, у якiй тепер сяяла булава - золотий знак київських князiв. Здавалося, яблуко булави увiбрало в себе промiїшя вiд свiчок i все сяйво дня, що вривалось у палату.

- Воєводи мої i бояри! - урочисто сказав князь Святослав, i слова його звучали, як на ротi, - Зараз на нас дивиться Русь, тож нехай вона чує! Ми, вiд роду руського київськi князi, воєводи, бояри i всi людiє Руської землi, даємо роту боротись за Русь з iмператором ромеїв i кесарем Болгарiї.

Це була надзвичайна й вирiшальна година для земель Русi, для всiх людей її i далеких нащадкiв. Не вперше Русь iшла проти Вiзантiї, з великими й меншими дружинами туди ходили Олег i Iгор. А все ж то були бранi малi, рани вiд них вже давно забулись.

Зараз прийшла iнша година. Вiзантiя збиралась поглинути Русь, зробити з нею те ж саме, що вона вже зробила з Азiєю й Єгиптом, на довгi вiки вона хотiла одягти на Русь ярмо, а людей її перетворити на рабiв.

Але Русь не носитиме вiзантiйського ярма, руськi люди не будуть рабами Вiзантiї. Тримаючи в руцi свiй знак, перед щитом i мечем став навколiшки, даючи роту, князь Святослав. Всi мостини в палатi загули - навколiшки ставали воєводи й бояри. Завтра вся Русь стане навколiшки, промовляючи священну клятву.

- До Перуна! До Перуна! - гримiло в палатi.

РОЗДIЛ ДРУГИЙ

1

Князь Святослав знав, що важко буде Русi боротись з iмперiєю, яка має найкраще в свiтi вiйсько, i тому готувався до вiйни так, щоб вдарити на ворога всiєю силою, а самим якнайменше пролити кровi.

На вiдмiну вiд батькiв своїх Олега i Iгоря, що ходили до Константинополя тiльки на лодiях, князь вирiшив iти тепер морем i суходолом. Та й ворогiв було тепер два - кесар i iмператор. Отже, i вiйська треба було мати вдвоє, втроє бiльше, нiж у колишнiх походах, - п'ятдесят, шiстдесят тисяч.

У першу чергу князь звелiв готувати де далекого походу лодiї. Вiн хотiв посадити на них тисяч двадцять воїв. На кожнiй лодiї могло їхати тридцять - сорок воїв, отже, треба було мати десь з пiвтисячi лодiй. I це мусили бути не однодеревки - довбанки, а високi набойнi лодiї, насади з настилом угорi.

Лодiї будували всi землi Русi - Чернiгiв i Любеч, Смоленськ i Новгород, верхнi землi. Першої ж весни з прибутною водою Днiпром, Десною, Прип'яттю попливли до Києва плоти й ключi однодеревок, видовбаних чи випалених з великих i довгих колод дуба, липи, верби.

Нижче вiд Києва, у Вiтичевi, плоти цi й однодеревки зустрiчали вправнi дереводiли. Вони витягали колоди й однодеревки з води, однодеревки просушували, колоди розколювали й тесали на дошки. Тут же, на березi, в кiлька рядiв ставили пiдпори для майбутнiх насадiв, випалювали на вогнищах, гнули для них мiцнi дубовi кокори, з кори дерев i лози готували гужбу.