Святослав

Вiн думав, що з гурту його односельцiв один за одним почнуть виходити поважнi люди, якi з давнiх-давен радо йшли на рать, бо вiйна ж їм приносила дань i славу, вийдуть Бразд i Сварг, вийдуть Гордин i Путша. Микула гадав, що їх буде так багато, що для нього в ратi не знайдеться мiсця. Та й не Микулi їхати на рать - у них конi, зброя, а в нього тiльки руки.

Але чому ж це Бразд не вшюдить наперед i не подає голосу? Сварг? Тiльки тепер Микула помiтив, що Сварга тут зовсiм немає, а здалеку долетiла луна молота, - клепле Сварг бронi. Не виходили наперед i Гордин та Путша, - вони стояли збоку, щось говорили мiж собою.

- Мужi! - трохи розгублено i з якоюсь тривогою крикнув Кожема. - Уся земля наша в небезпецi, смерть готується для нас i дiтей наших. Або ромеї, або ми... Князь Святослав кличе всiх своїх людей.

Серце нестямно забилось у грудях Микули. Отепер, вiн був певен, всi вийдуть наперед, їх кличе князь Святослав, у великiй небезпецi земля, смерть їм готують ромеї.

Але знову нiхто не вийшов. Стоячи бiля коня, щось говорив з волостелином Бразд, Сварг далеко клепав бронi, Гордин i Путша мовчали.

I чомусь саме в цю хвилину Микула пригадав батька свого Анта, згадав слова його про невiдомий скарб, який Микула мусить охороняти, пригадав, як батько говорив, що будуть рiзнi часи й рiзнi люди, але Микула мусить бути незмiнним, мусить пам'ятати й охороняти рiдну землю...

І коли досi Микула гаразд не розумiв, про який скарб говорив його батько, як не розумiв i того, де цей скарб шукати, то зараз йому здалося, що вiн усе зрозумiв.

Вiн зрозумiв, що любить над усе в свiтi Днiпро, синi гори над ним, зеленi луки й жовтi пiщанi коси, тепле небо над собою, жону й дiтей, людей, якi стоять тут, над кручею, i за все це готовий вiддати кров i життя.

Микула ступив вперед - раз, другий i третiй, зупинився протiї Кожеми й сказав:

- Я iду на рать!

Волостелин подивився на високого, кремезного, жилавого Микулу, що нiяково переступав з ноги на ногу, й вiдповiв:

- Добре, воїне!

А вже слiдом за Микулою виходили iншi люди їхнього селища - лiтнi, молодшi i зовсiм юнi... їх збиралося все бiльше й бiльше, i тiльки Бразд не виходив, про щось стиха говорив з волостелином.

Микула повiльним кроком повертався додому, довго стояв на валу городища й дивився, як в усi боки розтiкаються любечани. Поїхав i волостелин, поруч iз ним, тримаючись за стремено, iшов Бразд - вiн вiв Ксжему до нового свого терема. Коли вони зникли вдалинi, Микула спустився з валу, зайшов до хижi.

Сiв бiля вогнища й сказав Вiстi:

- Оце я буду їхати, Вiсто! Збери менi порти, двi сорочки й постоли, бо їду я далеко - на рать. Вiста сплеснула руками.

- Ти їдеш на рать? Але куди? Замислено дивлячись на вогонь, в якому перекочувались червонi й жовтi язики, Микула вiдповiв:

- На ромеїв iду... далеко-далеко! Їй важко було зрозумiти, проти кого й для чого йде Микула на рать, i вона запитала:

- Ти хочеш мати дань i стати таким, як Бразд?

- Нi, - вiдповiв Микула, - не по дань їду i не буду таким, як Бразд.

- То ти хочеш полагодити батькову землянку й усi клiтi, купити коней, засипати житом ями?

- Ти багато хочеш, - сказав Микула. - Я все це мушу зробити, але пiсля ратi.

- А Бразд i Сварг iдуть на рать? - запитала Вiста.

- Нi, не йдуть...

- Боги! - скрикнула Вiста. - Багатий брат не йде, хоч йому є що захищати, а ти - вотоляк, латана свита, i йдеш. Чого ж ти пiдеш?

Микула довго затримався з вiдповiддю, а далi почухав всiєю правицею голову й повiльно сказав:

- Бразд не йде, бо що йому захищати? Своє багатство? Та коли б i гречин прийшов - вони не посваряться. Ворон ворону брат, гречин i Бразд один одному гнесi* (*Гнесь - кривда, зло.) не зроблять... А мене вони вже обавили - закуп я у Бразда, скоро - скоро обельним холопом його буду. Прийде гречин - стенить моє серце, жажелi* (*Жажелi - ярма.) вони готують на виї нашi, пропали всi ми i наша земля, Русь...

Микула довго дивився на вогонь. Що в ньому є, що дає тепло, жар? А чи немає такого вогню в людях?

- I ще я згадую батька Анта, - уперто щось думаючи, тихо говорив Микула. - Вiн говорив про скарб, закопаний за городищем над Днiпром. Що ж це за скарб? Це земля, на якiй жили батько Ант, дiди Улiб, Воїк, давнi предки... I я хочу жити, хочу, щоб жила ти, Добриня, Малуша. Але жити нам не дають ромеї, вони iдуть на нас. I батьки нашi, i дiди ходили на ромеїв, били їх. А тепер я чую їх голос, вони кажуть менi: "Iди, Микуло!" От я й мушу йти. Збери менi порти, двi сорочки, постоли, а бiльше нiчого менi й не треба.

Вiста глибоко зiтхнула. Якщо говорити по правдi, вона не зрозумiла всього, що сказав Микула, але зрозумiла головне - Микула мусить iти бити невiдомого їй ворога, бо iнакше загине земля, лiси, Днiпро, всi вони. I Вiста сказала:

- То й я пiду з тобою, Микуло! Колись жони iшли з чоловiками на рать. I моя рука там знадобиться.

- Нi, Вiсто! - вiдповiв Микула. - Колись були ратi однi, зараз вони важкi й жорстокi. Тобi йти зi мною не годиться!

I тодi вони разом вийшли з хижi, стали за порогом.