Святослав

I виростав княжич Володимир смiливим, мужнiм, зовсiм не схожим на Ярополка й Олега, яких пестила й доглядала княгиня Ольга. Та вiн i зовнi не нагадував їх, тi - тендiтнi, нiжнi, а Володимир - мiцний, як дубок, малоговiркий, але замислений, пристрасний, але стриманий, як вогонь, що тлiє пiд тонким шаром попелу, як свiжий вiтер на Горi.

Опрiч того, був вiн ще й темноволосий, мав карi очi. Добриня день за днем i лiто за лiтом придивлявся до нього, i здавалось йому, що бачить вiн Любеч, рiдне городище, батька, а найбiльше Малушу. Такою, саме такою була колись i його сестра!

Не такою, правда, стала Малуша пiзнiше, вiдтодi, коли княгиня Ольга прогнала її з Гори. Добриня був добрим братом, i якщо не змiг врятувати її честi, то хотiв допомогти їй у горi. Вiн часто бував у Будутинi, допомагав сестрi, пробував давати трохи золота й срiбла.

Тiльки Малуша не приймала помочi брата, не брала його золота й срiбла. "Це княже, - говорила вона, - а я нiчого княжого не хочу... Не треба, нiчого менi не треба, брате!"

I їй справдi нiчого не було треба: вона разом з Желанню заробляла хлiб на княжому дворi. Коли Желань померла, заробляла одна, у неї в землянцi нiчого не було, але вона, здавалося, нiчого й не хотiла.

Тiльки жадiбно розпитувала, коли Добриня приїжджав до Будутина, як живе i чи здоровий князь Святослав, як росте й мужнiє син її Володимир. "А якi в нього очi? А якi в нього руки? А який у нього голос?"

Але як би не хотiла Малуша, щоб брат побув у Будутинi довше, проте раптом вона обривала розмову, схоплювалась, говорила: "То ти й їдь, їдь уже, Добрине, адже Володимир там сам..."

I вiн мусив сiдати на коня, рушав вiд землянки, а Малуша довго стояла на скелi над Россю, дивилась услiд брату. Тонка й ставна ще, але дуже худа, з такими ж великими карими очима, але з багатьма зморшками навколо них, з тими ж устами, тiльки стиснутими вiд болю, та ще з сльозою на щоцi. Нi, нi, не та вже була Малуша!

Коли ж пiсля цього в Києвi князь Святослав кликав його до себе в свiтлицю й розпитував про Малушу, то Добриня помiчав, що й вiн став не такий, як ранiше: у князя Святослава були тi ж яснi сiрi очi, тi ж тугi уста, пасмо волосся, довгi вуси, але на чолi в нього вирiзьблялись все глибше зморшки, а на головi й у вусах ткалась срiбна волосiнь. Князь Святослав також змiнювався, як i все на свiтi.

Проте однiєї змiни Добриня зрозумiти не мiг. Раз i вдруге, а пiзнiше й завжди, як тiльки - но повертався з Будутина, його кликала до себе княгиня Ольга. Вона звичайно розпитувала його про княжича Володимира, але поза цим цiкавилась, чи не був часом Добриня в Будутинi. Коли ж був, то чи бачив Малушу, коли говорив, то про що, i ще - чи здорова вона, чи не бiдує...

Добриня розповiдав княгинi про Малушу, що знав. Але чому це могло цiкавити княгиню Ольгу, чому вона про все допитувалась, а коли чула вiдповiдi, замислювалась, зiтхала - цього вуйко княжича Володимира не розумiв.

Не розумiв Добриня й того, чому княгиня Ольга так часто приходила з свого терема за городом на Гору, до онука Володимира. А коли поїхав князь на брань з хозарами, то взяла до себе Володимира, пестила й любила його.

Тiльки уноша княжич не приймав i не любив бабиної ласки. Втiм, вiн не терпiв будь-чиєї ласки, вiн любив тiльки батька-князя та ще Добриню.

Це, звичайно, розумiв i князь Святослав. Тому нiколи не брав Добринi з собою в походи, не вiдпустив би його й тепер. Але знав, мабуть, князь Святослав про Новгород бiльше, нiж iншi, а тому й сказав Добринi:

- Їдеш ти, Добрине, з воєводою Гудимом до Новгорода збирати вiйсько. Але не токмо про це думай. Велика земля Новгородська, добрi люди там живуть, тiльки далеко до них. Верхнiй Волок мiж нами, як стiна, стоїть. Зiйдись з людьми, поговори з ними, про Київ скажи, сам про Новгород послухай...

Так i поїхав Добриня за Верхнiй Волок, у верхнi землi Русi.

З

До Любеча волостелин Кожема з невеликою дружиною примчав надвечiр. Конi їхнi були в милi, самi вони хиталися, як п'янi. Але не можна було надовго зупинятись, путь їх лежав у iншi села над Днiпром, i вони одразу ж велiли любечанам збиратись.

Разом з усiма пiшов i Микула. Збирались вони за городищем над Днiпром - там споконвiку вiдбувався торг, iгрища й свята, за городищем у полi спочивали вiчним сном також старiйшини й усi простi люди їхнього роду.

Усi стали на кручi, щоб чути волостелина Кожему, що, сидячи на конi, поблискуючи золотою гривною на шиї, говорив:

- Великий князь київський Святослав велiв сказати людiям своїм, що одвiку гречини робили велике лихо Русi, а зараз ще бiльшу роблять лжу, хочуть поневолити сусiд наших болгар, а вiдтак i нас... Князь Святослав велiв сказати людiям своїм, - вiв далi Кожема, - що мусимо-сьми встати за честь i славу нашу, берегти покон батькiв, iти на ворогiв. За собою кличе вас князь на рать!

Микула уважно слухав волостелина й не пропускав жодного слова. Коли ж той промовив: - "Великий князь Святослав кличе всiх на рать", Микула оглянувся навкруг.