Святослав

- Знала я Малушу, - сказала вона. - Колись бачила. Рабинею була вона, працювала на дворi в княгинi Ольги.

- А вже так, то так, - згодився, засмiявшись, Микула. - Холоп я, рабиня дочка, такi вже всi ми - роб'ї люди... А чи жива вона?

- Твоя дочка Малуша жива, - вiдповiла жiнка.

- Слава Перуновi, - вирвалось у Микули. - Де ж вона?

- Вона жива, - вела далi жiнка, - тiльки живе не в Києвi. Вона працювала на Горi, на дворi, але не впоралась, от княгиня й послала її в село княже...

- То й добре! - сказав Микула. - Малушi, либонь, краще буде в селi, анiж тут, на Горi. Тепер менi бiльш нiчого й не треба. Аби жива була Малуша, здорова. А коли повернусь з бранi, то вже знайду її, повезу в своє село, до Вiсти. Скажи ж менi, жоно, кому дякувати мушу, що взнав усю правду про Малушу, i як називати тебе?

- Пракседа я, ключниця теремiв княжих.

- Дяка Перуновi, що вiн звiв мене з такою високою жоною. Спасибi тобi, Пракседо, за все i за Малушу!

Микула хотiв, мабуть, ще щось сказати Пракседi, але не встиг, од ступив з стежки.

- Це наш княжич Володимир мене шукає, - промовила вона. - Княжичу, княжичу, я тут! - подала Пракседа голос.

По стежцi вiд терема швидко йшов уноша в бiлому платнi, пiдперезаний золотистим шнуром.

- Пракседо! - кричав хлопчик. - Я хочу пiти на городницi. На Днiпрi лодiї пливуть з Новгорода.

Вiн не кiнчив, бо побачив, що Пракседа стоїть не сама, i вже тихше пiдiйшов до них.

Микула стояв i дивився на княжича. Так от який Володимир, син князя Святослава! Здоровий уноша, з добрим обличчям, теплими очима...

- Кланяюсь тобi, княжичу! - тихо промовив Микула.

Тiльки чомусь Микула, поглянувши в очi княжича Володимира, здригнувся. Здалося йому, що вiн давним - давно бачив цi очi, дивився в них, знає їх...

Та це була одна тiльки мить, бо Микула нiколи й нiде не мiг бачити княжича Володимира.

"Бач, якi добрi очi в князiв", - подумав Микула.

Пракседi ж здалося, що й княжич Володимир дуже пильно, не по - дитячому подивився на холопа Микулу й чомусь трохи ступив вперед. Але ж це була якась одна мить, бо княжич знову повернувся до Пракседи.

- Я пiду на стiну, - сказав Володимир.

- Iди, княжичу, iди, - вiдповiла Пракседа. Вiн пiшов до стiни, тихо став пiдiйматись на городницю. Микула довго дивився йому вслiд, а навкруг нього лiтали й гули бджоли.

Увечерi Микула хваливсь Мутору:

- Отепер я про все дiзнався, Муторе. Добриня поїхав за княжим загадом воїв збирати, дочка моя Малуша була на Горi, а зараз працює в княжому селi... Про все дiзнався, дяка Перуновi... А що не побачились, так iншим разом, пiсля бранi. Вiк довгий...

- А це, мабуть, скоро i вирушати будете? Ждали, чув я, новгородцiв i воїв з верхнiх земель. А сьогоднi посунули Днiпром i новгородцi, i чудь, i весь, рiзнi землi. Ти поглянь тiльки, Микуло, що робиться на Почайнi й Днiпрi.

- То так, - згодився Микула, поглядаючи на Почайну й Днiпро, де стояли сотнi дивних лодiй з оздобами, барвистими вiтрилами. - Сила, бачу я, велика Русь! Тепер справдi швидко рушимо. Спасибi тобi, брате мiй, що пригрiв у своїй корченицi. Колись ще побачимось, поговоримо...

- Чому ж колись?

- А як же iнакше? Адже брань починається, брате мiй, i я йду.

- Я йду! - сердився чомусь Мутор. - Думаєш, менi легко, що ти йдеш, а я нi. I не тiльки ти, вся земля iде, вся Русь...

- Кого князь кличе, той i йде...

- Хiба треба кликати? - крикнув Мутор. - Слухай, Микуло! Сам бачиш, жити менi важко. Хто я? Кузнець, кудесник. А що маю? Навкруг дивлюсь - серце умлiває... Гори кругом, Днiпро як море. Але ж любо все це менi - i город Київ, i Днiпро, i оцi луки...

- Дуже любо, - задихаючись, промовив i Микула.

- То як же я можу сидiти тут, коли ви йдете туди?

- То й ти пiдеш iз нами?

- А так, пiду!

5

Разом з воєводою Гудимом з далекого Новгорода прибув i Добриня. Добром зустрiли їх новгородцi i вся словенська земля, побували Гудим iз Добринею i в кривичiв, полочан, мерi, слово київського князя долетiло й до Кемi, Корели, Чудi, - тьму людей привiв iз собою воєвода Гудим до Києва-города. Бiльшiсть їх пливло лодiями, везучи з собою все по надобi, багато поспiшало за ними борзно й пiшо.

Тодi князь Святослав ще раз радився з матiр'ю, запросивши до розмови воєводу Свенелда й брата Улiба.

- Вже повно води в Днiпрi, - говорив князь Святослав, - i лодiї нашi, як птахи, пролетять через пороги. Але, думаю я, не токмо Днiпром рушимо ми до Дунаю. Частина вiйська нашого нехай iде борзно й пiшо через поле, Тиверську й Улицьку землi, а там з'єднаємось i перейдемо Дунай.

- То добре, княже, - згодився Свенелд, - i так бiльше поставимо над Дунаєм сил. А пiшо пройдемо безпечно, в полi тихо, тиверцi й уличi ще дадуть нам пiдмогу, - вели рушати, не гай часу, княже!

- Об однiм я тiльки мислю, - вiв далi князь, дивлячись на вiкно терема, де видно було безлiч воїв на березi Почайни i де на плесi стояли сотнi лодiй iз земель. - Сам я поведу нашi лодiї Днiпром, через пороги. Пiше й комонне ж вiйсько нехай веде князь Улiб з воєводою Свенелдом...

- Добре розсудив, княже, - згодився Свенелд.