Святослав

- А може, лiпше-бо було князевi Улiбу лишитись у Києвi? - втрутилась у розмову княгиня Ольга. - Тебе не буде, хто землями правитиме?

- Ти, матiнко княгине, правитимеш, як i колись, землями, - вiдповiв Святослав. - Негоже синам Iгоревим дома бути, коли людiє їх стоять на бранi. Чи так говорю, брате Улiбе?

Князь Улiб, що сидiв блiдий i замислений бiля вiкна, схопився й голосно сказав:

- Як твоя воля, брате княже, i як велить мати наша - княгиня.

З цим словом вiн низько вклонився княгинi Ользi i якось благально, а разом i покiрливо подивився їй у очi.

- Бути так, як велить Святослав, - сказала вона. - Я ж берегтиму Київ i землi.

- То й будемо невдовзi рушати, - закiнчив князь Святослав. - Велика наша земля, добрi в нiй люди, не ждав я, що стiльки їх прийде на наш клич! От вони ждуть над Днiпром.

Стоячи бiля вiкна, вiн зачарованими очима довго дивився на яскраво - зеленi, усiянi весняними квiтами гори, на голубi води Почайни й Днiпра, на заднiпровськi лiси й луки, на небо, де пливли нiжнi, майже прозорi хмарини.

Князь Святослав навiть не помiтив, як позад нього тихо пiдiйшли, стали й також замилувались буйним, заквiтчаним свiтом, небом, Днiпром мати княгиня й Свенелд.

Тiльки князь Улiб не пiшов до вiкна. Спершись на руки, вiн сидiв у кутку свiтлицi й дивився в безвiсть перед собою.

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

1

Був чудовий ранок мiсяця травня 968 року. Високо, на шпилi гори, i нижче, на схилах, поблискуючи золоченими дахами серед зелених садiв, обмитих грозовими весняними дощами, лежав Київ.

Цього ранку ворота на Горi - i Подольськi, i Перевесищанськi - були розчиненi, мости - опущенi, на городницях i вежах маяли знамена, а скрiзь на заборолах у шоломах i з списами стояли гриднi й старшина.

З Гори їм добре було видно зеленi, крутi, перерiзанi ярами схили гори, новий город, обгороджений верхнiм i нижнiм валами, хижi й землянки передграддя, що темними пасмугами тягнулись до Щекавицi й далi за Хоревицю й до Оболонi, Подол, Днiпро, що срiбною стрiчкою линув удалину - до Вишгорода й Десни - рiки.

На плесi ж Днiпра, там, де серед лукiв Оболонi допливала до нього з правого боку голуба Почайна, колихались на водi сотнi лодiй. Майстри доклали сил, щоб лодiї вабили очi воїв i щоб наганяли страх на ворогiв, фарбували їх у рiзний колiр - червлений, зелений, голубий. На носах вирiзали з дерева чурiв з рогами й банькатими очима, вепрiв з гострими iклами, водяникiв з лисими головами й надутими щоками, дiв з довгими розпущеними косами. Коли налiтав вiтер i лодiї починали гойдатись на хвилях, цi дива, вiдбиваючись у водi, смiялись, глузували, загрожували.

У морi Руському важко було ждати доброї днини, там завжди мiг налетiти вiтер, буря. А тому вої добре перевiрили щогли й реї, полатали старi кропив'янi вiтрила, пошили новi, на довгих ланцюгах почепили укотi.

Пiзнiше, коли вони дiзналися, хто з них i на якiй лодiї їхатиме, уклали там бронi свої й щити, сулицi, мечi, запас стрiл. На деяких бiльших лодiях укладенi були пороки* (* Пороки - тарани для розбивання стiн), величезнi луки й сохи для самострiлiв, там лежали мiшки з борошном, пшоном, стояли кадi з солоною веприною, медом, порожнi бочки, у якi перед морем мали набрати прiсної води.

Зараз, весняного цього ранку, тут, на березi Почайни, зiбралося багато воєвод, щоб ще раз оглянути лодiї.

Усе було готове в далеку дорогу, вої кiнчали укладати зброю й харч. Тодi з Гори спустились до Почайни ще багато воєвод i бояр, а разом з ними князi Святослав, Улiб i княгиня Ольга з онуками.

На одному з насадiв, де мали перебувати князь Святослав i воєвода морський Iкмор, склали жертву - зарiзали пiвня й кровлю його покропили нiс насада з княжим знаком - двома переплетеними внизу срiбними списами.

Пiсля цього на насадах i лодiях почали пiднiмати укотi й ставити вiтрила. Вiтер дужчав. Човни здригалися. Вiтрила повзли вище й вище i нарештi досягли рей. В цей час були пiднятi й укотi. Насади й лодiї рушили з мiсця, дiйшли до протилежного берега Почайни, круто завернули, обминаючи слiпучо - жовту косу, i вийшли на Днiпро. За важкими насадами й лодiями рушило багато дрiбних човнiв-однодеревок i стругiв.

Попереду йшов насад князя Святослава з двома великими вiтрилами. Вiн нагадував великого птаха, який розправив тугi крила й летить понад самою водою. За ним ключами - по три в ряд - пливли i iншi лодiї. Однодеревки й струги поспiшали по тихiй водi пiд обома берегами.

I довго на березi Почайни княгиня Ольга й воєводи з боярами дивились, як у голубiй далинi тануть темнi упруги човнiв, як зникають на обрiї бiлi вiтрила.

Князь Святослав стояв на помостi насада й дивився на береги, якi вони тепер надовго залишали. Швидко линули води днiпровi, на всiх насадах i лодiях вiтрила нап'ялись туго, береги вiддалялися швидко, бiгли й бiгли назад, удалину.

Але князь довго ще бачив на жовтих прибережних пiсках голубий жертовний димок, що свiчкою здiймався вгору, темнi купки воєвод, бояр, дружинникiв i всiх киян, що виряджали їх у далеку дорогу, бачив матiр - княгиню Ольгу, що стояла вище вiд усiх, на темнiй кручi, а бiля неї трьох своїх синiв.