Святослав

- Зумiю, княже... За Дунаєм я бував...

- Зане ж знайдеш кесаря, - продовжив Святослав, - нагадай йому про давню дружбу i любов мiж болгарами i русами, нагадай, як каган Симеон i князь Iгор разом ходили на ромеїв, скажи, що кров болгарська i руська змiшались давно вже над морем Руським.

- Скажу, княже, бо є в тому морi краплина й моєї кровi.

- А так почавши мову, передай кесаревi Петру мої дари - лiпшого коня Руської землi, меч мiй княжий i щит - i скажи йому, що прислав до мене iмператор Никифор василiка свого iз золотом, пропонує менi взяти дружину й iти на болгар. Слухай, Богдане, i скажи моїми словами кесаревi Петру, що в болгар i русiв був i є один ворог - ромеї, i немарно люди нашi, й мудрi кесарi, й князi воювали з василевсами константинопольськими. I зараз я не беру золота iмператорiв, - дружина моя його не хоче, але знаю я, що Вiзантiя хотiла б спочатку розбити Болгарiю, а потiм Русь. Тому й кажу Петру - ходiмо сукупно на Вiзантiю. Про це я й пишу кесаревi в своїй харатiї, ось вона, а ось - моя печать.

- Слухаю, княже, i все зроблю, - вклонився тисяцький Богдан. - Коли велiтш їхати?

- Нинi, - одразу вiдповiв князь Святослав, - бери дружину i їдь з сонцем. Але я не кiнчив всього, мiй воєводо, - промовив князь Святослав, помiтивши, що Богдан хоче пiти. - Про все, що я говорив тобi, написано в харатiї. Але коли кесар Петро харатiї й дарiв не прийме або ж коли не стане на неї вiдповiдати, скажи кесаревi, що Русь i люди її не хочуть загибати, не бажають вони смертi й болгарам, i тодi скажи кесаревi Петру: князь Святослав iде на ви!

- Все зроблю, як ти велiв, княже!

За Днiпром свiтало, вже починало голубiти плесо, на березi Почайни, як чорнi птахи, що згорнули свої крила, похитувались хеландiї.

4

Гора, передграддя й Подол жили звичайним своїм життям. Вже на княжих i боярських нивах буйно виросло, викинуло колос, зацвiло й почало наливатись всяке жито, вже iз-за Днiпра з бортничiв* (*Бортничi - лiси, де стояли бортi (вулики).) чадь везла колоди iз пахучим медом, вже в дарницi київського князя на заднiпрянських луках покосили трави й перевезли до гороца, а грецькi хеландiї все стояли над Почайною...

Посол Калокiр не раз добивався до князя, зустрiчався з ним, запитував:

- Якою ж буде твоя вiдповiдь, великий княже? Князь Святослав дивився на хитрого василiка й розумiв його тривогу, бо днi йшли за днями, а сидiти сину протевопа на Почайнi було нудно й сумно.

Але ж князь не мiг дати остаточну вiдповiдь василiку, бо ждав тисяцького Богдана з Болгарiї, i говорив йому рiшуче, твердо:

- Я не iмператор ромеїв, щоб днесь шось вирiшувати, а завтра змiнювати. Велика Русь, багато земель у нiй, мушу в усiх князiв запитати. Послав до них гiнцiв своїх, жду тепер вiдповiдi. А хiба тобi недобре в Києвi-городi?

- У Києвi-городi менi дуже добре, княже, - нетерпеливився Калокiр. - Проте й додому час рушати...

- Як же рушиш, Калокiре? Днiпро висох, твої хеландiї через пороги не пройдуть, а по осенi з повною водою полетять до моря.

- Ой княже Святославе! - бiдкався Калокiр. - Так менi, либонь, доведеться у вашому Києвi-городi ще й зимувати...

- Нi, Калокiре, до зими не допустимо. А втiм, щоб побував ти в Києвi взимку, то не пошкодував би. Чудовий Київ i Днiпро влiтку, добре тут i взимку...

- Все ж волiю мати вiдповiдь з теплом, а не з кригою...

Незабаром Калокiр одержав вiдповiдь.

Ще далеко до свiтання, але сторожа на городницях дає знати, що нiч закiнчується. Спочатку мiдянi звуки бил лунають на головнiй вежi, над ворiтьми, де починається шлях до Подолу.

- Бля-а-ам... Бля-а-ам... Бля-ам.., - нiби просять вони чогось...

Одразу ж озиваються била по всiй стiнi - на вежi, що височить над ручаєм, на вежi вiд Берестового, над ворiтьми, що ведуть до Перевесища.

Тодi одразу розчиняються ворота Подольськi i Перевесищанськi, на тлi сiрого ще неба видно, як по той бiк ворiт уже ждуть дворяни, що привезли всячину iз сiл княжих. Вони повiльно виїжджають на мости, в склепiннi ворiт лунко тупотять кешi.

Гора оживає. То тут, то там спалахують вогники в будинках над головним концем, що тягнеться вiд Подольських ворiт до Берестовської вежi, запалюються вогники i в теремах княжих та службах, що чорнiють своїми шатрами лiворуч вiд головного конця аж до стiни города, ще бiльше вогнiв спалахує праворуч - там, де живуть воєводи й бояри, а далi за ними до Перевесищанської стiни - купцi, ремiсники княжi й боярськi, кузнецi рiзноликi й просто дворяни, всякая челядь, роб'ї, чорнi люди.

Не тiльки вогнi свiдчать про те, що Гора прокинулась; мов у роздратованiй бортi, все шумить, гомонить скрiзь на Горi. На городницях змiнюються сторожi, а вже вони завжди такi: вночi ходять потай, а тiльки день - деруть пельки...

- Гей, там, над ручаєм, а чиї то лодiї прибули вночi? - чути на вежi дужий, хрипкий голос.

- Iз Роднi... Ро - о - днi! - виринає десь здалеку, з туману...

- А чиї стоять на плесi?

- Переяслав... Остер... Чернiгiв...