Святослав

- Що зроблять сли? - крикнули тодi воєводи. - Не з словом до них треба йти, а з мечем.

- Але як iти з мечем? - з болем сказала княгиня. - Iти на хозар, щоб тут на нас напали греки, чи йти на грекiв, щоб пiд Києвом стали хозари. А в полi блукають ще й печенiги - вони служать i хозарам, i ро-меям...

- Не бiйся, княгине! - кричали воєводи. - Пiдемо на хозар, а там i на гречинiв.

Княгиня Ольга, дуже блiда, iз запаленими очима, якусь хвилину мовчала.

- Не за себе боюсь, за Русь. Ряду ламати не стану, слiв посилати не буду. Сама поїду в Царгород.

- Добре дiло зробиш, княгине, - загомонiли бояри.

- А тобi, Полуяре, буде таке, - промовила княгиня, звертаючись до слiпого купця. - Пиши, ларнику... Купцю Полуяру iз нашої скотницi дати все, що вiн втратив, а ще дарую йому боярську гривну, три поприща поля за Днiпром...

Боярин Полуяр упав додолу, проповз на колiнах кiлька крокiв, нiби хотiв знайти руку великої княгинi...

От немовби й розв'язано всi тi дiла, якi турбують Руську землю, якi не дають спати людям на Русi.

Але нi, є ще й Гора, у якої багато своїх власних справ, яка вимагає в княгинi Ольги суду й правди.

На сходах гримлять кроки, iде тiун дворiв княжих Талець, а за ним кiлька гриднiв ведуть зв'язаного закривавленого чоловiка.

- Що сталось? - запитує княгиня.

Тiун Талець низько вклоняється княгинi, витягає голову так далеко вперед, що вона, здається, от-от одiрветься вiд шиї.

- Татьба i вбивство! - каже вiн. - Минулої ночi оцей смерд Векша пiдкрався у Вишньому городi до житницi боярина Драча, утнув* (*Утнути - убити.) на смерть княжого мужа.

- Татьба i вбивство! - гомонять бояри. - Доки це буде?! Роби суд, княгине, по правдi!

Смерд Векша - здоровий, молодий ще, широкоплечий чоловiк iз копицею волосся, що нагадує стигле жито, босий, в однiй сорочцi й портах - стоїть серед палати, дивиться на бояр, воєвод i, либонь, не розумiє, де вiн опинився й що сталося.

А потiм бачить княгиню, й на закривавленому його обличчi з'являється чи то страх, чи надiя - вiн падає їй в ноги.

Княгиня мовчить. Тут є кому розпитати й допитати смерда, буде потреба - мужi й бояри, що стоять у палатi, не тiльки розпитають чи допитають, а зроблять ще й божий суд - кинуть людину у воду i будуть дивитись, чи вона не втоне, змусять людину взяти голiруч розпечене залiзо i дивитимуться, згорiла чи не згорiла на руках шкiра, мужi нарочитi й лiпшi бояри зроблять все, що треба, княгиня ж скаже останнє слово, вчинить суд по закону, по правдi!

- Чого полiз у житницю боярську? Пощо вбив княжого мужа? - допитують мужi. Смерд Векша пiдiймає голову.

- Голодно є в хижi... Жона, дiти... Куди пiду? Купу в бояринi маю - нiчим вiддати, заставу у купця взяв - нiчим платити...

- Чули! Знаємо! Кожного разу те ж саме, - обурено гомонять мужi й бояри.

- Бояри мої i всi мужi! - зупиняє княгиня цi голоси i обводить поглядом бородатих людей, якi ждуть княжого суду. - Як мусимо судити за вбивство?

- За смерть - смерть! - рiшуче промовляє хтось у натовпi. - Як велить покон.

Княгиня Ольга дивиться туди, звiдки лунає цей голос, але не пiзнає, хто це сказав: воєвода Зморщ чи боярин Ратша. Проте хiба не однаково, хто сказав? Смерть за смерть - так велить покон, так думають усi бояри, воєводи й мужi, так думає й сама княгиня.

Вона пiднiмає руку.

- Отже, вбив смерд княжого мужа, то головнику смерть.

Але в цей час виступає вперед боярин Драч - у темному опашнi, з посохом у руках.

- А моя житниця зламана, княгине, - каже вiн. - I то чи перший раз був там смерд Векша? Маю шкоду, княгине.

- Правда, княгине, - гомонять бояри й воєводи, у яких то тут, то там на дворах все частiше трапляються розбої й татьба.

- Векшу на смерть, - закiнчує княгиня, - а двiр його з жоною й дiтьми на поток i пограбування* (*На поток i пограбування - конфiскацiя майна й вiддання родини в рабство.) .

- То є по правдi, - лунає в гридницi.

2

Битим шляхом за Днiпром їде з дружиною своєю княжич Святослав. Як велiла княгиня Ольга, вони повиннi проїхати чимдалi за Днiпро, шукати там печенiгiв, якщо ж знайдуть, - гнати їх з поля.

Княжич Святослав їде попереду дружини, поруч iз ним - Асмус. З дитячих лiт виховує Асмус княжича, куди княжич - туди й вiн. Тiльки все важче й важче Асмусовi супроводжувати Святослава в далеких походах - пусти княжича, то помчить вiн аж за Iтiль-рiку, за Джурджанське море. А куди вже летiти старому воєводi? Не тi лiта!

Проте Асмус нiколи не скаржився та й не поскаржиться на те, що йому важко сидiти на конi i що часом хочеться виїхати на високу могилу, витягнутись на травi, спочити. Нi, воєводi, що пройшов з краю в край цю землю, побував за багатьма морями, стояв пiд стiнами Константинополя, негоже сидiти на землi, лiпше вже їхати на конi до кiнця.

Та й не тiльки це змушує Асмуса супроводжувати княжича Святослава. Йому випала щаслива доля. З дитячих лiт пестить вiн княжича, переказує йому все, що знає, вчить тому, що сам умiє, готує Святослава до вокняжiння.