Святослав

От i зараз їдуть вони попереду дружини, широко розплющеними очима дивиться молодий княжич вдалину, милується небом i землею, впивається пахощами трав, а вiдтак починає розпитувати Асмуса.

Навкруг них широко стелиться поле. Над ним пробiгає й пробiгає свiжий вiтер, струшує росу з трав, розгойдує, хилить до землi бiлi квiти ромену, жовтi сережки шальвiї; тiльки тирса супротивиться - пiдiймає вгору свої пружнi остi, й мiнлива сивина затягає поле з краю в край.

Княжич Святослав з дружиною своєю їде шляхом, що повився мiж могил, на вершинах яких стоять сiрi, витесанi з каменю постатi богатирiв, якi в давнi часи боронили цю землю. Це - Залозний шлях, гостинець, яким їздять купцi-гостi. Вiн тягнеться вiд города Києва до Iтиля-рiки, ним можна їхати день, два, тиждень, не побачивши людини, тiльки в травi сюрчатимуть коники, високо вгорi спiватимуть жайворонки, на схилах могил iнодi засвистить байбак, а ген-ген на обрiї промчить, як хмара, табун диких коней.

Але i княжич Святослав, i його дружина знають, що це не безлюдна земля. Варто звернути з шляху, проїхати десяток поприщ, i очам вiдкриються села, городища, ниви, сади, колодязi. З давнiх-давен живуть тут люди, орють землю, випасають табуни худоби, б'ють звiра в лiсах, що перетинають поле, ловлять рибу в рiках, якi тихо несуть свої води до Днiпра.

От про цю землю, про поле, яким вони їдуть, про далину, в якiй встають марева, i розпитує княжич Святослав вуйка свого Асмуса.

- I що там? - показує княжич рукою на пiвнiч.

- Тут, княжичу, поле й поле, а там лiси, великi рiки, озера. Коли їхати все вище й вище, буде Оковський лiс, далi Волок, Заволоччя, ще далi верхнi землi, Новгород i Крижаний окiян. А за окiяном вже варяги по морю, далi ляхове, нiмцi, франки, а на островi в морi англяни...

- I всюди до окiяну живуть нашi язики?

- Так, княжичу, аж до окiяну живуть язики нашi, деякi з них жили тут, у полi й над морем, а потiм пiшли у верхнi землi, деякi вийшли iз-за Iтиля-рiки i порiднились з нашими племенами.

- I всi вони тягнуть до Києва?

- Так, княжичу, усi вони чують Київ, бо без нього загинуть. От тiльки в'ятичi, - вiн показав рукою на пiвнiчний схiд, де низько над обрiєм висiла рожева хмара, - дань дають не нам, а хозарам, та ще булгари по Iтилю, що також сукупно з хозарами.

- Звiдки ж взялися цi хозари? - запитує княжич. Асмус замислюється.

- Там, над Iтилем, - поволi вiдповiдає вiн, - жили ранiше нашi люди, нашi племена, а вже потiм iз земель пiвденних прийшли хозари. Не нашої вiри, чужого роду...

- То треба було їх не пускати, бити.

- Не пускали, били, - вiдповiдає Асмус, торкаючись перебитої руки i згадуючи, либонь, про давнi рани. - Але в наших землях було неспокiйно, мусили боротись з варягами, вже кiлька вiкiв боремось з Вiзантiєю, а тим часом хозари сiли над Iтилем, перетяли нам шлях до моря, порiднились, хоч самi юдеї, з iмператором Вiзантiї - християнами, от i мусимо ми їм платити дань...

Святослав зупиняє коня. Сiрими своїми очима довго дивиться на схiд, на рожеву хмару, що пливе й пливе над обрiєм.

- I далеко до цих хозарiв? - запитує вiн. Зупиняє коня й Асмус, дивиться на хмару.

- Оцим полем, - повiльно говорить вiн, - треба їхати повний круг мiсяця, й тодi буде Iтиль-рiка.

- А далi, далi?

- За Iтилем-рiкою, - веде далi Асмус, - буде Джурджанське, а як по-нашому - Хвалинське море, над яким живуть рiзнi язики - Вiрменiя, Персида, Ватр, Сiрiя, Мiдiя, Вавiлон, Аравiя, Iндiя, а ген-ген - хинцi...

Асмус примружує очi, пригадує.

- А в полуденних землях, он там, - показує вiн рукою, - за нашим Руським морем, суть Лiвiя, Нумiдiя, Масурiя, там Еюпет, Фiва...

- I ти скрiзь там бував, уй Асмусе? Асмус глибоко зiтхає.

- Свiт великий, княжичу мiй, - каже вiн, - i всього його однiй людинi не сходити. Та й що свiт? Своя земля, свої язики й роди, їх я, княжичу, знаю i люблю...

Увечерi вони зупинились у полi пiд високою могилою, спутали коней, на схилi могили поклали сiдла й постелили попони, назбирали гiлля й, викресавши вогонь, розпалили багаття.

Хтось з дружинникiв дiстав з торби шматок конини, покраяв її тоненькими скибочками, пiдсмажив на кiнцi списа в гарячому полум'ї i перший шматок подав княжичевi.

Це була дуже добра вечеря - м'ясо пахло димком i хрумтiло на зубах, пахнув димком i корж, привезений з Києва, а ковток меду з мiха будив згадки й нiс на своїх крилах у далину й майбутнє.

У степу було надзвичайно тихо, тiльки десь бив i бив перепел, iнодi здалеку долiтала луна копит диких коней, а мiж цим стигла тиша, - вiчна, здавалося, i все ж неповторна.

Лягли спати. Просто на землi, на пахучих травах, поклавши голови на сiдла; але кiлька дружинникiв пiшли навкруг у поле - пильнувати, щоб хтось уночi не пiдкрався до могили.

Княжич Святослав лiг поруч iз дружинниками своїми, поклав голову на тверде сiдло, витягнувся на попонi, розкинув широко руки, задивився на небо, зорi.

У й Асмус не лягав, а довго ще сидiв, притулившись спиною до кам'яної постатi богатиря на могилi.

- От i стемнiло, - стиха говорив вiн. - Нiч... Чуєш, княжичу, як пливе земля?

- Куди?