Святослав

- Так, - сказав князь Святослав, - мушу я вести воїв своїх на брань. Але, мужi, княгинi Ольги не стало, а я хочу, щоб спокiйно було в Києвi i щоб не стояв без князя стiл отцiв наших. Хочу я посадити на столi одного з своїх синiв, а двох вiзьму з собою на Дунай, - нехай замолоду звикають до бранi.

- Будь, княже Святославе, один на стiл i рать, - почулись у палатi голоси.

- Не залишай нас, княже!

- Не покидай столу отцiв твоїх... Але воднораз попiд стiнами, на лавах, де сидiли мужi, чути було й iншi голоси:

- Стiл без князя - як земля без сонця... Стiй, князю, на Дунаї... Волимо княжича мати князем... Волимо Ярополка мати!

Сумними очима дивився князь Святослав на своїх мужiв. В iм'я Русi, для щастя всiх її людей i цих, що були тут, у палатi, вiдступав вiн тепер вiд столу батька Iгоря. Але бачив i вiдчував, що не всi розумiють i зважують, що замислив князь i який важкий тягар бере вiн на свої плечi.

Та хiба не знав цього князь Святослав ранiше? Хiба, скликаючи цю раду й пiдiймаючись сходамц в палату, не знав вiн, що жде його тут, i хiба не вирiшив заранi, як має дiяти й робити? Нi, князь Святослав дуже давно, може, ще навiть на Дунаї, вирiшив i знав, що зробить у Києвi. Не знав вiн хiба тiльки, що це станеться так швидко.

I тому зараз, у вирiшальну для Русi годину, князь встав з столу свого батька, простер уперед руку й промовив:

- Я iду на Дунай i, доки не подолаю ворогiв Русi, не повернусь до Києва. Бути разом на столi i вести рать - не можу, мужi... На столi батька мого я саджу сина Ярополка... Чи згоднi ви на це, мужi? Що скажете, те й вся Русь скаже...

Довгу хвилину панувала тиша. Надворi вже розвиднiлось, i крiзь вiкно лилось рожевувате промiння нового дня. В сяйвi його добре було видно обличчя князя Святослава. Трохи стомлений, блiдий, тримаючись правою рукою за поручнi столу, стояв вiн перед мужами города. Вони ж у глибокiй задумi стояли, похиливши голови, перед ним.

Ярополка! О, важко їм буде з цим князем-християнином. Взяти собi Олега? Але ж вiн ще гiрший вiд Ярополка - несмiливий, боязкий. Ярополк все ж кращий. Лiпшi мужi, купцi i сли вже давно в злагодi з ним, примусять дiяти на їхнiй розсуд.

Правда, є в князя Святослава ще один син - Володимир, але iменi його київськi мужi не згадували. Що Володимир - син якоїсь роби, простої смердної кровi?

- Буде так, як сказав ти, - перший подав голос Коснячок. - Волимо Ярополка!

- Волимо Ярополка... - прокотилось у палатi.

Десь на стiнi города нiчнi сторожi востаннє вдарили в била - з-за Днiпра вставало сонце.

Чутка про те, що князь Святослав у Києвi, докотилась до Iскоростеня, й звiдти на чорних насадах припливли мужi нарочитi - сли Деревської землi. Вони привезли з собою великi дарунки, вiд усiєї землi присягались, що вiрно триматимуть ряд, укладений з Ольгою, обiцяли Святославу прислати воїв для нового походу.

Але в мужiв нарочитих було щось на мислi, тiльки пiдступали вони до дiла обережно, здалеку.

- Ти, княже, завжди на бранi, далеко, а ми сидимо в лiсах i нетрях.

- Далеко до мене, але близько до Київського столу, - вiдповiв на це князь. - Посадив я у Києвi сина Ярополка, вдавайтесь до нього - дасть завжди раду.

- Заки їхати до Києва, лiпше би було ряд i суд дати на мiсцi.

- Хто ж вам дасть ряд i суд на мiсцi?

- Просимо дати нам князя. Адже, крiм Ярополка, має князь Святослав ще двох синiв.

Князь Святослав дивився на нарочитих мужiв Деревської землi й намагався зрозумiти, про кого вони думають.

З далекого минулого виринули згадки про сiчу пiд Iскоростенем, - невже деревляни думають посадити свого князя, щоб знову почати вражду, щоб пiти, може, супроти Київського столу?

Але ж нi, мужi не набиваються з своїм князем, вони просять дати їм онука Iгорева. I може, справдi лiпше посадити одного сина в Деревськiй землi, анiж ждати, що вони самi посадять свого князя...

- Даю вам сина, - сказав князь Святослав. - Кого з княжичiв любо вам узяти?

Вiн не назвав iменi сина, бо хотiв почути, кого уподобали самi деревляни. Має трьох синiв князь Святослав, але один iз них - князь Київського столу, а ще один - син рабинi Малушi.

- Волимо взяти княжича Олега, - попросили деревляни.

- Бути по цьому! - згодився Святослав.

Серце князя болiло: навiть Деревська земля не хоче мати князем сина рабинi! Що ж, князь вiзьме Володимира з собою, батько й син стануть з мечем i щитом над Дунаєм!

Проте не судилося княжичу Володимиру на цей раз побувати й зустрiтись з ромеями на Дунаї. Зустрiвся вiн з ромеями i взнав їм цiну набагато пiзнiше...

У цi ж днi якось надвечiр припливли й зупинились бiля Почайни кiлька лодiй. Подоляни, якi добре знали лодiї всiх земель, одразу побачили, що лодiї тi iз земель верхнiх. Звечорiло, коли до лодiй прийшли з Гори кiлька бояр. Вони поговорили з гостями, повернулись до города. Уночi ж бiля лодiй ще раз побували бояри - князь Святослав запрошував гостей вранцi на Гору.