Святослав

Священик показав на iкону - суворий лик.

- I бог Христос, - говорив вiн, - прийшов на землю... Вiн народився тут, на землi, вiд такої простої жiнки, раби божої Марiї, як i ти, i ця жiнка Марiя сподобилась того, про що не могла й мрiяти, - стала матiр'ю бога, василевса...

Якби священик знав, яку бурю викликав вiн цими словами в душi Малушi! Мати бога, Христа, василевса, а хiба не таке ж життя в неї, у матерi князя Володимира?

- I, зiйшовши на землю, - вiв священик, - син матерi божої Марiї, Христос, став сiяти скрiзь своє слово, говорив людям, слугам своїм, про бреннiсть життя на землi i про вiчне життя на небi. I були в Христа апостоли - вiрнi слуги його, i багато людей приходило до Хркста i спасалось в iм'я його. Але багато людей - язичники - не вiрили в нього, i схопили його, i судили, i розiп'яли на хрестi, убили...

- Убили? - скрикнула Малуша.

- Так, дочко, вбили. Але на третiй день вiн воскрес, вознiсся на небо i зараз сидить там у всiй своїй славi...

- А Марiя?

- I Марiя, мати божа, разом з ним.

Малуша здригнулась. За все життя нiхто отак не запитував у неї, як вона живе, що думає, що непокоїть її душу. Найголовнiше ж - нiхто нiколи не обiцяв їй, що за муки на цiй землi вона матиме нагороду. Це було зовсiм нове, чого вона не ждала й не чула.

I далi сталось те, до чого вже давно йшла, сама того не розумiючи, Малуша. Дивлячись на iкону Христа, священик запитав:

- Чи згодна ти пiти по його слiду, служити йому тут, приймаючи муки й страждання за те, щоб там, на тому свiтi, обрести радiсть i щастя?

- Згодна, отче!

- I чи згодна ти прийняти хрещення вiд нього?

- Згодна.

- Тодi я по слову божу хрещу тебе, рабо божа... Вiн схопив Малушу за руку й повiв до великої кам'яної купелi бiля дверей, взяв кропило, вмочив його в воду, бризнув на Малушу.

- Во iм'я отця, сина, святого духа хрещу тебе, рабо, i нарицаю тобi iм'я...

Пiднявши вгору очi, священик замислився.

- Надаю тобi iм'я Марiя, - закiнчив вiн. - Малушею ти була i Марiєю вознесешся...

З тим Малуша й залишила церкву над ручаєм... До самого порога її провiв священик, потiм передав i щось тихо сказав жiнцi, що ждала Малушу, сам повернувся до церкви.

Вiн не скоро пiшов звiдти. Схилившись у куточку бiля воскової свiчки, писав лiтопис цих суворих днiв. Написав i про Малушу.

Тiльки закiнчивши все це, священик став, сховав лiтопис у тайнику, що був зроблений у стiнi за одною з iкон, за престолом, погасив свiчку в олтарi. Пiсля цього вiн тихо пройшов через вузенькi дверi в саму церкву, погасив там свiтильник. Звуки його крокiв пролунали на каменi. Темно було надворi, i священик довго порався, замикаючи дверi. Над церквою в гiллях свистiв вiтер, близько в березi ревла хвиля.

- Тур! - покликав священик. Двi темнi постатi вийшли з кущiв i наблизились до священика.

- Ходiмо! - стомлено промовив священик, i вони пiшли разом до Гори, де вiн жив.

Бородатi християни-гриднi завжди так супроводжували священика з церкви. Тут, над Почайною, на Подолi й у передграддi, люди старої вiри часто нападали на християн. Зовсiм незадовго до цього, коли священик закiнчив вечерню i йшов пiзньої ночi до своєї хижi, з кущiв на нього полетiло кiлька каменiв. Не раз траплялось, що язичники потай приходили до церкви й зчиняли там бiйку. А скiльки ще гидоти, соромництва, всiлякої ганьби чинять вони християнам. Священик i тепер iшов обережно, скрадаючись, хоч попереду нього й крокували два здоровеннi чоловiки з грубими цiпками в руках. Нелегко утверджується Христова вiра над Днiпром, ой нелегко.

Що злигоднi минулого буденного життя, коли вiриш, що все це пройшло, а попереду життя вiчне й щасливе? З церкви Малуша пiшла iз жiнкою-обращеницею, що, мiцно тримаючи її за руку, раз у раз говорила:

- Господи, помилуй! Господи, помилуй! Iти їм довелося недовго. Близько вiд церкви, мiж деревами, що сплiтались гiллям i корiнням, по схилу гори ще в давнi часи воями й людьми викопано було чимало печер, в яких вони ховались вiд ворогiв. В одну з них потайною стежкою жiнка й привела Малушу.

У куточку там горiв свiтильник, у промiннi його Малуша побачила зеленкуватi глинянi стiни. У печерi був важкий дух, пiд стiною на перетертiй травi лежало кiлька чоловiк.

- Лягай! - прошепотiла жiнка й показала куточок пiд стiною.

Малуша лягла, й жiнка - поруч з нею.

- Як тебе звуть? - запитала Малуша.

- Во хрещеннi Софiя... Се речеться - премудрiсть божа.

- А я тепер Марiя, - промовила Малуша.

- Спи, рабо божа Марiє!

Крiзь отвiр у печеру вривалось холодне повiтря з-над Днiпра. Там шумiв вiтер, i Малуша чула, як здригаються i скриплять надворi дерева, до її вуха долетiв i шум хвиль, що починали сердито бити в крутi береги. Але тут, у печерi, було тепло, затишно, тут були такi ж, як i вона, у яких на свiтi нiчого не лишалось... I тихий спокiй обгорнув спраглу душу раби божої Марiї. Пiсля всього, що сталося, їй захотiлось тiльки спати, спати.

Засинаючи, подумала вона тiльки про одне: "А як тепер син Володимир? Днiпро сердитий, холодний. Чи є де в теплому заснути йому, як менi?"

А сон все склеплював i склеплював повiки.

5