Святослав

- Вiн дає тут, - одразу ж вiдповiла жiнка, й помiтно було, що вона от-от заплаче. - Я молюсь, ми молимось, господи, помилуй, господи, помилуй... А коли не тут, то там, у раю, де нема нi болiстi, нi печалi, а є життя безконечне... Господи, помилуй, господи, сподоби, господи, - творячи рукою хрест i вклоняючись до землi, проказувала вона.

- Де ж там? У якому раю? Коли не буде нi болiстi, нi печалi, а життя безконечне? - питала Малуша, i в неї вже так само, як i в цiєї жiнки, дрижало все тiло, вона вже не могла себе стримати.

- Пiсля смертi! На тiм свiтi! Людина не вмирає, а народжується... Там рай, там життя безконечне... Господи, помилуй... господи, сподоби! - знову почала жiнка.

Над Днiпром було темно. Темно було навкруг, i тим звабнiше й теплiше свiтились серед цього навколишнього мороку й пустки жовтi вогнi в церквi над Почайною.

I чомусь Малуша позаздрила цiй жiнцi, що сидiла перед нею. Вона втратила чоловiка, дiтей, хижу, землю, у неї нiчого немає на свiтi, але є щось бiльше - вона вiрить.

А хiба не так сталось в Малушi? Вона давно втратила батька, матiр, рiдну хижу, землю, вона любила, але бiльше нiколи цього не буде, мала сина - i втратила... Так що ж лишається в неї на цьому свiтi? Нiчого! Вона думала про це й ранiше, але зараз прийдешнє, як чорна пустка, встало перед нею. Немає життя, життя закiнчилось, нi Перун, нi Дажбог не поможе. Вiрити - а в що?!

Але ж ця жiнка вiрить! Ось вона сидить поруч iз нею - чорна, висхла, голодна, але щасливiша вiд Малушi, бо є життя вiчне, безконечне, вона врятована, бо вiрує...

- Господи, помилуй! - вирвалось у Малушi. - Господи, сподоби! Сподоби, господи!

- I хрест сотвори! Твори, твори хрест! - владно, схопивши кiстлявими пальцями руку Малушi, наказувала жiнка. - Твори хрест!

- Господи, сподоби! - промовила Малуша i перехрестилась.

- От тобi й стало легше. Адже легше, легше?

- Легше, - вiдповiла Малуша, витираючи сльозу.

- То ходiмо туди... - схопила жiнка Малушу за руку. - Ходiмо!

I Малуша вiдчула, що не може їй противитись, пiшла за нею.

Без цiєї жiнки Малуша, либонь, не потрапила б до церкви. На порозi церкви, в глибинi якої горiли свiчки перед намальованими на деревi дивними образами, стояло багато чоловiкiв i жiнок, а деякi схилились на колiнах, - на порозi церкви Малушу зустрiли два бородатих чоловiки. Вони перегородили шлях грубими цiпками.

Жiнка, що тягла за собою Малушу, зупинилась, наблизившись до бородачiв, розкрила пазуху, де на мотузочку висiв блискучий хрестик.

- Iди, сестро, - промовив один бородач жiнцi. - А це хто? - подивився вiн на Малушу.

- Оглашенна* (*Та, що має прийняти християнство.), - вiдповiла жiнка.

Але марно запитував цей бородатий чоловiк, бо iнший, що стояв з другого боку дверей, одвiв свiй цiпок i дав Малушi дорогу.

Вона здригнулась. Щось надзвичайно знайоме було в обличчi цiєї людини, на яке падав вiдсвiт свiчок у церквi. Оцей високий, перетятий шрамом лоб, очi, уста... Обличчя, правда, колись було не таким. Очi згасли, сивина посiкла волосся, вуси й бороду, i уста були не тi. Але вона знала це ранiше, знала людину...

- Тур, - ледь прошепотiла Малуша.

Хто знає, може, почув вiн це слово, може, просто зрозумiв, що вона його пiзнала. Але Тур схилив свою голову, одвiв цiпок, промовив:

- Iди й ти, Малко!

I Малуша з легким серцем переступила порiг, зайшла до церкви.

У церквi Iллi над ручаєм молились християни. Вони прийшли туди потай, бо в Києвi, де на Горi перед Перуном цiлий день горiв вогонь, а внизу на Подолi увесь час клали жертви перед Волосом, ходити християнам до своєї церкви й молитись там було небезпечно.

Коли закiнчилась служба, жiнка пiдвела Малушу до священика Григорiя й залишила їх.

- Дочко, - сказав священик, - я бачу, як тобi важко, знаю, як багато ти пережила, знаю, ти думаєш, що тобi вже й жити не варто. Адже так?

- Так, отче, - вiдповiла Малуша, - жити вже не варто...

- Бiдна, заблукана душа, - спiвчутливо промовив священик. - Як жорстоко ти помиляєшся. Що твоє горе перед тим горем, яке довелося пережити Христу? Що твої муки перед тими, якi перенiс вiн? Навiщо ти думаєш про бреннiсть життя, коли воно вiчне?

- Вiчне життя, - повторила Малуша, не розумiючи, про що говорить священик.

- Так, дочко, вiчне життя! - владно сказав вiн. - Слухай! Багато людей живе на свiтi, але що їхнє життя? Усi ми живемо пiд богом, з його божої волi. Бог волiє дати одному багатство - золото й срiбло, худобу й жито, iншому вiн не дав нiчого - на те його божа воля. Рiзними вiн також робить i людей - одного князем, другого воїном, третього смердом, рабом. I на це його божа воля...

Це вже знала Малуша. Новим було лише те, що все на землi робиться з волi бога.

Коли ж священик заговорив далi, то це було те, чого досi не знала Малуша.

- Але що багатство, золото, срiбло, що таке князь i що смерд, якщо все це може знищити iскра вогняна i коли всi на свiтi - i князi, i смерди - помирають? О суєта суєт свiту! Чого вартий князь i смерд його, коли приходить смерть i вони обоє поруч лягають у землю?! Перед смертю всi люди рiвнi, смерть усiх рiвняє - така воля божа, такий наш земний кiнець.