Святослав

Так вона дiзналася, що до Києва прибули новгородськi гостi, пiзнiше довiдалася, що гостi цi запросили Володимира бути в них князем, далi смерд їй сказав, що княжич Володимир от-от поїде до Новгорода, а князь Святослав зiбрав дружину й тiльки проведе Володимира - вирушає на брань до Болгарiї.

Тепер вона тiльки одне хотiла побачити: як Київ виряджатиме до Новгорода її сина - князя Володимира - i як князь Святослав iтиме на вiйну.

I Малуша дiждалась. Одного дня надвечiр з Гори полинула звiстка, що наступного дня вранцi з Києва вирушають мужi новгородськi, а разом з ними поїде i князь Володимир.

Усю нiч Малуша не спала, виходила з хижi у двiр, стояла бiля молодих сосонок, що пахли живицею, дивилась на небо, де мерехтiли, як свiтильники, зорi.

Коли ж заспiвали когути на Горi, в передграддi й на Подолi i коли прокинулись Давило й жона його, Малуша вже повидному пiшла до Гори, обминула з лiвого боку стiну, стала там, де шлях з передграддя завертає до Подолу.

Незабаром тут зiбралося чимало людей. Сюди йшли й ставали над шляхом гончарi, що жили на схилах, кожум'яки, рiзнi майстри разом iз дружинами своїми й дiтьми. Малуша могла не боятись, що хтось її побачить i пiзнає у цьому багатолюдному натовпi.

Людям довелося стояти довго, i Малуша наслухалась чимало новин про князя, його дiтей, бояр.

- Добре дiло робить князь, що посилає сина до Новгорода, - говорив ремiсник, що стояв близько до Малушi. - Що Новгород, що Київ - одна земля.

- Але вiддаємо те, що добре, а собi залишаємо те, що негоже.

- Ти про Ярополка?

- Про Ярополка з боярами. Не сам князь вокняжається, а бояри йому на голову шапку кладуть. Худо нам буде з Ярополком.

Ремiсники стишили голоси й далi щось пошепки говорили один iз одним.

А в чей час почулося:

- Iдуть! Iдуть!

I всi замовкли.

Малуша завмерла на мiсцi, пiднялася навшпиньки, щоб усе бачити й запам'ятати навiк.

Був чудовий ранок мiсяця зарева, коли над Днiпром пахне житом i медом, все навкруг потопає в квiтах, капає на землю сiк iз виноградних грон.

Широким, звивистим шляхом, що вiв вiд Гори до передграддя i далi до Подолу, повiльно посувався, збиваючи куряву, численний похiд, над яким маяли барвистi знамена - Києва, Новгорода, земель Русi.

Попереду всiх iшли музики княжi - молодi, одягнутi в бiлий одяг юнаки, що гучно дули в мiхи, гудiли в роги, свистiли в сопiлi i били у величезнi накри* (*Накри - барабани.).

За ними iшли риндi, що несли знамена. Поперед усiх знамено князя Святослава - голубий оксамит з двома списами навхрест.

Далi iшов князь Святослав, а по обидвi руки вiд нього - Ярополк, що залишався в Києвi, i Володимир, який цього ранку вирушав до далекого Новгорода. Князя Олега з ними не було, вiн вже ранiше виїхав до Iскоростеня. За князем i синами його йшли воєводи, бояри, мужi нарочитi й лiпшi, старша дружина й вої князя Святослава. Похiд же замикали всi iншi мужi з Гори, разом iз якими йшли жони їх i дiти.

Усi вони були одягненi в лiпший одяг - грецькi червонi оксамити, темнi адамашки, барвистi альтабаси* (*Тканини з Грецiї, Дамаска, Венецiї.), на шиях у них були почепленi золотi й срiбнi гривни, на грудях колихались чепи.

I найпростiше, мабуть, з-помiж усiх них одягнений був князь Святослав. Ледь похиливши поголену голову, на якiй з лiвого боку темнiв княжий знак - пасмо волосся, з довгими вусами, що спадали до грудей, з усеряззю в лiвому усi, в бiлому одязi, розстебнутiй сорочцi i широких штанях, вiн тихо iшов по шляху, заглиблений у свої думи. I тiльки на плечах його було накинуте червоне корзно, та ще важкий меч у позолочених пiхвах висiв при поясi.

"Як же змiнився мiй князь! - подумала Малуша, що побачила Святослава, тiльки похiд став завертати до Подолу. - Який вiн став, що з ним сталося?! О боги, 6оги!"

Вона бачила обличчя князя Святослава, i серце її обгорнув невимовний жаль. Це був не той княжич Святослав, якого вона колись знала, пестила, любила.

Суворе й замислене обличчя, очi - примруженi, на чолi i в кутиках уст лежали глибокi зморшки, - нiби давно вже, давно почав князь мислити важку якусь думу i все не мiг її передумати, розв'язати.

Побачила вона й сина свого Володимира - у бiлому одязi й з червоним корзном на плечах, у отороченiй соболиним хутром темнiй шапцi, у червоних чобiтках iз хза. Вiн iшов ставний, веселий, дивлячись на людей, що стояли понад шляхом.

Раз Малуша пiймала на собi його погляд. Князь Володимир дивився на неї, вiн, здавалося їй, дивився на неї довше, нiж на iнших. I вона навiть злякалась - чому вiн дивиться на неї?

Але вiн вже дивився на iнших людей, якi вiтали великого князя, молодих княжичiв, гостей з Новгорода.

Поруч iз князем Володимиром iшов Добриня. Малуша побачила його i навiть спочатку не пiзнала. Невже це брат її Добриня? Вiн був у багатому темному, золотою ниткою шитому одязi, з двома гривнами на шиї, чепом на грудях, пiдперезаний широким ремiнним поясом, на плечах його колихався зеленого оксамиту iз чорною оборкою опашень, бiля пояса висiв меч.