Святослав

I все ж вони обiйшли всю хижу - Добриня i Тур торкались холодних, вологих стiн, натрапили на колоду, на якiй, певне, сидiли колись люди, торкнулись руками ложа, на якому шелестiла пересохла трава.

- Її немає, Туре...

- Бачу, Добрине. Але ми мусимо знайти її, вона ж десь тут, у селi.

Два вершники на чорних конях поїхали тодi селом, знайшли й розбудили тiуна, запитали в нього, де подiлась жiнка, що жила багато лiт у хижi над Россю.

Тiун пiзнав, що за муж збудив його вночi.

- О, це ти, Добрине?! Що ж тобi треба?

- Де подiлась Малуша? - крикнув Добриня. - Ми з нею жили в землянцi у Желанi.

- Пригадую, пригадую, Добрине. Добра була жона Малка, але пiшла з села, куди ж - не знаю...

Добриня i Тур шукали Малушу в селах навкруг Будутина, розпитували про неї.

Малуша! Що могло сказати людям це iм'я?! Багато городищ i сiл у полi, багато в них i Малуш. Яку з них шукають мужi? Просту - так усi вони простi, красиву - так скiльки красунь є серед руських жон. Найкращу, а яка з них найкраща?

Вершники їхали все далi й далi в поля, де на високих могилах скиглили лисицi, а в лiсах i яругах лiтали хижi птахи.

Кiлька разiв Добринi здавалося, що гридень Тур, женучи коня, стогнав, як вкрай стомлена, тяжко поранена, найнещаснiша людина... Проте хто знає, може, це стогнав вiтер, який шалено бив їм у груди.

На свiтаннi Добриня й Тур виїхали до Днiпра й зупинились на високiй горi за Роднею, звiдки видно було голубе плесо, смугу лiсiв, жовто-синє поле з рядами могил на лiвому березi.

Добриня довго дивився на Днiпро, лiси, поле i раптом опустив поводки на луку сiдла, приклав руки до уст i крикнув:

- Ма-алу-у-шо! Гей, Малушо!

Луна покотилась над плесом, полинула в поле, вiдгомоном прошумiла там. Нiхто не вiдповiв Добринi, нiде не залунав голос ключницi Малушi.

Тодi й Тур, у якого дуже болiло серце, напружився, крикнув:

- Малушо! Ге-е-ей! Малушо!

Аж за Днiпром залунало: го-о-о...

Два вершники натягли поводки, й конi пiшли по травi, на якiй iскрилась роса, вгору, вище й вище понад Днiпром.

4

Урочисто виряджав Київ-город послiв новгородських, а разом з ними Володимира, сина Святослава, - князя Новгородського столу. Аж до самого Днiпра iшов з послами князь Святослав, воєводи його i бояри, мужi лiпшi й нарочитi, i всюди їх зустрiчали, валом iшли за ними люди з Подолу.

Мiж цими людьми була й жiнка в темнiй одежi i хустцi. У багатолюдному натовпi, що зiбрався там, де шлях з передграддя завертає до Подолу, вона довго стояла, ждучи, поки з Гори вийде князь з боярами своїми й воєводами, iз гостями новгородськими.

Нiхто не пiзнав би в нiй молодої, красивої дiвчини, що жила колись на Горi, була ключницею княгинi Ольги. I зовсiм не тому, що вона змiнилась, постарiла.

Нi, Малуша, як i колись, була ще красива, мила, їй було ще не так i багато лiт. Змiнював її суворий темний одяг, надто стомлене, змучене було в неї обличчя. Печать великого горя лежала на чолi. Тiльки очi, великi, карi, глибокi очi не змiнились у Малушi.

Вона все ще жила у того ж смерда - Давила, що дав їй притулок. Давило, це незабаром побачила Малуша, був не такий злий чоловiк, як вона про нього спочатку подумала. Це був добрячий, роботящий, лагiдний чоловiк, тiльки злиднi, голод, нужда зробили його злим, непримиренним до князiв, бояр. I жiнка його добра, сердечна, проста. Обоє вони були такi привiтнi до Малушi.

I вона їм вiдповiдала тим же. У смерда було багато роботи в дворi, - Малуша, де тiльки могла, йому допомагала. Жонi його не треба було й просити - Малуша сама стежила, коли може бути їй у на добi.

Одного вечора бiля родинного вогнища Малуша розповiла, як вони сiдали з батьком Микулою до вогнища в своїй землянцi i як батько клав богам жертву.

- Яку жертву?! - промовив Давило. - Кому мусимо тепер давати жертву? Вiки сидiли дiди нашi на Горi, там було вогнище й мого роду. Потiм Гору захопили князi, i нам довелось переносити вогнища за вали. Але ж бояри захопили землю й за валами - i ми перенесли вогнища ще далi. А вже я перенiс його сюди, до лiсу.

Вiн помовчав, одламав хлiба й м'яса, проковтнув, кiнчив.

- Нас усiх вони принесли в жертву, - сказав Давило, - i тут, на землi, нiкуди вiд них не втечеш. Християн он у Києвi вже багато. Щасливе життя - рай - не тут, а на небi обiцяють. Тiльки де вiн, цей рай?

Такий був смерд Давило. Зазнав вiн дуже багато горя, поважав горе людське. Через це i вiн, i жона його говорили, щоб Малуша не поспiшала, жила в них.

Але, правду кажучи, смерд замислювався, чи й справдi Малуша така проста, як говорить про себе. Полянка, жiнка з Дикого поля?! Нi, нiбито там жiнки не такi. Але хто вона, чого прийшла до Києва? Проте смерд мовчав. У жiнки було велике горе - навiщо розпитувати?! Звiдки впало воно на її голову, i чи не однаково йому - убога, своя жiнка, треба допомогти.

Малуша ж, допомагаючи смерду i розумiючи, що все ж цiй убогiй людинi важко її прогодувати i що їй незабаром доведеться йти далi, в широкий свiт, жадiбно ловила кожне слово, яке долiтало звiдти, з Гори, з княжих теремiв.