Святослав

Добриня, мабуть, випив не одну братину, але на ногах тримався. Та й скiльки треба було б випити цьому богатиревi, щоб поточитись?! Вiн, правда, i сам не давав собi волi, бо знав, що невдовзi мусить їхати з князем Володимиром до Новгорода.

- Як гуляють нашi гостi? - запитав Святослав.

- Зачали добре, - вiдповiв Добриня, - днiв три тепер похмелятимуться.

- Нехай погуляють, - посмiхнувся Святослав. - Є в нас чим прийняти й повеселити гостей. А там велика честь випадає тобi, Добрине.

- Знаю, княже, i все зроблю.

- Їдеш ти з князем Володимиром до Новгорода, - дивлячись на Днiпро, що мiж темних круч i кiс стелився срiбною стежкою вгору, сказав князь, - будеш ти йому там замiсть мене - правою рукою, отцем. Дивись, Добрине, великi дiла будуть перед вами, великими трудами доб'єтесь ви перемоги. Сидячи в Новгородi, слухайте всю Руську землю, слухайте Київ, треба буде - їдьте сюди на пiдмогу.

- Слухаю i все зроблю, княже!

- I ще про одно прошу тебе, Добрине: коли сумнiватиметься Володимир - порадь йому, важко буде - допоможи, небезпека - захисти. Вiн - князь, але хiба князям не потрiбна допомога?! Особливо ж коли хто скаже, що вiн не князь, а робочич! Блюди його. Я вже сказав йому, що вiн син роби Малушi. Хотiв порадувати його - привезти до Києва матiр. Що ж, бач, не судилось.

- Княже! - сказав Добриня. - А коли я знайду й привезу Малушу?

Князь Святослав заплющив очi, немов хотiв пригадати щось з далекого минулого, а потiм подивився на Добриню.

- Згода, Добрине. Три днi тобi досить?

- Досить, княже, - схопився Добриня.

- Їдь, воєводо!

Темної ночi два вершники виїжджали через ворота на Горi, де починався шлях на Перевесище й до Росi. Сторожi на воротах не затримували вершникiв - вони пiзнали Добриню й пропустили його. Не затримала вершникiв i сторожа за городом: вона пильнувала, щоб хтось пiдступно не пiдкрався з поля, а кого сторожi випустили з Гори - щаслива тому путь!

Вершники вдарили коней. На шляху залунав дужий, рiвний перестук копит, вiдгомiн його покотився i покотився, як хвиля, серед чорної ночi, полетiв над полем, хижами смердiв, увiрвався в лiси Перевесища.

Два вершники мчали шляхом - попереду Добриня, за ним гридень Тур. Конi летiли все швидше й швидше. Захопленi цим льотом, вершники скоро схилились до самих лук, нiби приросли до тулубiв коней.

Вони їхали Перевесищем, де над шляхом обабiч стояли високi столiтнi дерева, гiлля яких зливалось у суцiльний шатер. Луна кiнських копит билась об стiни цього лiсу, а десь у нетрях на неї озвались сполошенi звiрi, переляканi нiчнi птахи.

Потiм лiс закiнчився, i шлях їм перетнула рiчка. Вершники не шукали броду, а з шумом, женучи перед собою гору бризок, кинулись у воду, притьмом перепливли рiчку й вихопились на берег.

Далi вони помчали полем, де не чути було нi голосу, нi звуку, де не свiтився жоден вогник. Тiльки великi зорi свiтились над ними вгорi та ще, як жар пiд попелом, переливався там Перунiв Шлях.

На свiтаннi вершники були далеко вiд Києва. Зупинились у дiбровi, пустили попастись коней, самi поїли, напились води з джерела й ледь перепочили. Але Добриня не встиг склепити очей, як Тур уже розбудив його. Вони пiдвелися, перейняли коней, підтягли попруги на сiдлах i помчали далi, в потоках рожевого промiння, що заливало поле.

У Дикому полi, яким вони мчали, скiльки не кинь оком, височiли могили з кам'яними постатями на вершинах, що, як одвiчнi вартовi, дивились наокруг. Всюди тут видно було городища й вали за ними, деякi з цих городищ уже завалились, їх розмили дощi й розвiяв вiтер. Але в багатьох ще жили люди, - у цей вранiшнiй час над ними вставали й котились скрiзь по полю димки. А ще далi вiд шляху видно було села й весi - княжi, боярськi й такi, де жили вiльнi люди.

Добре було їхати вранцi полем, дивитись на городища й села, бачити, як ратаї збирають рiзне жито, пораються на нивах. Пiзнiше сонце стало вище в небi, припекло, засушило землю, зiгрiло повiтря. Але вершники не зупинялися, увесь день вони мчали шляхом все далi й далi на пiвдень.

Надвечiр у розпеченiм маревi на обрiї окреслились невисокi гори, лiси, село.

- Будутин! - крикнув Добриня.

У вiдповiдь гридень Тур вдарив коня, вирвався наперед, вони помчали ще швидше, а все ж досягли села тiльки тодi, коли вже стемнiло. Мовчки проїхали з кiнця в кiнець, зупинилися на скелi бiля Росi, де мiж кущiв стояла стара, чорна хижа.

Першим скочив з коня Добриня, пiдбiг до дверей, ударив у них кулаком раз i другий.

- Малушо! - покликав вiн. З хижi нiхто не озвався.

- Малушо! Малушо! - голоснiше крикнув Добриня i ще дужче, обома руками, замолотив у дверi.

З хижi так само нiхто не вiдповiв, нiхто звiдти не вийшов. Темна нiч лежала наокруг, чорна хижа стояла серед цiєї ночi, нiде не видно було вогника, не чути голосу. Тiльки одразу ж за скелею шумiла, дзвенiла на каменi, переливалась Рось.

Тодi Добриня налiг усiм тiлом, виламав дверi, ступив у хижу. Слiдом за ним увiйшов i Тур. З хижi вiйнуло пусткою, лежалою соломою, листом...