Святослав

I йшла Малуша з лiсу до лiсу, вiд весi до весi - в однiй убогiй хижi переспала, ще в однiй погодували, - i над Днiпром, i над Россю, куди увесь час залiтали то печенiги, то половцi, люди охоче допомагали їй, як i багатьом бездомним.

Проте ця жiнка поводилась не так, як iншi. Вона не простягала руки, не розповiдала про своє горе й бiднiсть, не просила, а тiльки розпитувала: як їй пройти до Києва, чи далеко до сусiдньої весi?

Так, ця жiнка, одягнена в просте домоткане чорне платне, зав'язана таким самим убрусом, у мотузяних постолах на босу ногу й з невеликим вузликом у руках, була убога, бездомна, як i тисячi iнших, але трималась гiдно, гордо... I хто вона, ця жiнка iз стомленим, змученим, але таким чудовим обличчям i великими карими очима?

До Києва Малуша прийшла надвечiр, шляхом вiд Перевесища, i стала на Щекавицi, звiдки видно було Гору, передграддя, Подол, Днiпро i Почайну.

Дивний i напрочуд красивий був Київ у цю передвечiрню годину. За лiсом, по той бiк Щекавицi, спускалось велике багряне сонце, промiння його золотом заливало княжий двiр iз теремами, грiло чорнi хижi передграддя, сягало до Днiпра й далi - в лiси й поле по той бiк.

I Малушi здавалось, що збулась її багатолiтня мрiя. Вона хотiла побувати в Києвi - i от вiн перед нею; вона змальовувала його в своїй уявi дивним i красивим - насправдi вiн був ще кращим.

Тим часом зайшло сонце, вiд Днiпра повiяло холодним вiтром - надходила нiч. Де ж перебути Малушi?

Поспiшаючи, вона попрямувала до хиж, що стояли, як купка грибiв, оддалiк вiд Гори, над шляхом, що вiв у лiс, до Перевесища. Там бiля однiєї з хиж, побачивши в дворi лiтнього смерда, що крутив жорно, й жiнку бiля нього, Малуша пiдiйшла до них. Смерд, почувши кроки Малушi, одiрвався вiд роботи, пiдвiв голову, подивився на неї сердитими, роздратованими очима. Та й обличчя в нього було зле, похмуре. Малуша навiть пошкодувала, що пiдiйшла.

Але шукати притулку десь в iншому мiсцi було вже пiзно, i Малуша змушена була запитати:

- Чи пустите, люди добрi, переночувати? Вiн з-пiд брiв подивився на неї.

- А звiдки ти йдеш?

- З поля я, вiд Роднi... погорiли... а чоловiк помер вiд гарячки...

Погорiли... помер вiд гарячки! О, це лихо - пожежi та мори - вiдоме скрiзь на Русi, у Дикому полi й у Києвi. Добре, що не назвала подорожня жiнка третього лиха - печенiгiв.

- А тепер куди?

Малуша зiтхнула.

- Куди ж пiти? У Києвi нiкого не знаю, перепочину та й далi. Може, руки мої десь будуть в надобi...

- На руки надоба знайдеться, голови нашi безцiнь, - забуркотiв смерд. - Так, так, кому нашi голови потрiбнi?! Що древо, що голова...

I вiн, мабуть, довго б ще говорив про голови людськi, але втрутилась жiнка, що стояла поруч iз ним:

- Годi вже тобi... Розходився! Скажи краще, хай заходить жiнка, бач, iде iз поля.

- А я що ж?! - винувато розвiв вiн руки. - Заходь, жiнко, до хижi... Живемо, як князi: я сиджу на дубовому престолi - пеньку, у жони є корона - сивина, маю бояр - двох синiв, челядь - дочки, а худоби тiєї - i пес, i котка, i мишi...

- Ходiмо, полянко, - сказала дружина, - бо впину йому не буде.

Незабаром Малуша сидiла в хижi бiля вогнища, на якому в горнцi закипала юшка, i, як колись у рiднiй хижi далеко над Днiпром, так i тепер ждала, поки господар вiзьме вiд хлiба й страви, кине у вогонь жертву. Але господар не клав жертви. Зайшовши до хижi й поглянувши на вогнище, вiн сказав:

- Коли б то боги бачили, що ми їмо!

Малуша дивилась на нього здивованими очима й їла в мовчаннi.

Пiзнiше вона вийшла надвiр i довго дивилась на Гору. Там горiли вогнi, один, великий, на требищi перед Перуном, ще кiлька - у вiкнах теремiв княжих, боярських. Коли вiд Гори повiяв вiтер, Малуша почула одноманiтний спiв.

- Гуляють князi з боярами, - пролунав голос позаду неї. - Однi мруть, iншi п'ють...

Вона пiзнала голос господаря-смерда, що вийшов з хижi й стояв у темрявi недалеко вiд неї.

- А що? - запитала вона, i холодок пробiг по її тiлу. - Невже хто з князiв помер?

- Княгиня Ольга померла, - сказав смерд. - Кiлька днiв тому поховали на Воздихальницi... Вiчна пам'ять княгинi...

- А як князь Святослав? - швидко запитала i занiмiла Малуша.

- Що Святослав? - похмуро вiдповiв смерд. - Не бачимо ми його в Києвi, воює та й воює. А тут бояри, воєводи та тiуни все вже захопили. Князь добрий - Гора наша зла... От i зараз примчав вiн до Києва. А мабуть, не затримається, знову вирушить на рать. Посадив уже вiн на Київському столi Ярополка, до деревлян послав Олега. З Ярополком буде нам важко. Коли б то княжича Володимира дав нам Святослав!

- А що княжич Володимир?

- Ой жоно, жоно! Тут, у Києвi, всi говорять про княжича Володимира. Наш княжич не вiд якоїсь угорки, а вiд простої руської дiвчини, нехай вона буде здорова та щаслива.

- Де ж ця дiвчина? - промовила Малуша, не розумiючи, мабуть, що в цю годину вона пiдслуховує потайну думу багатьох людей руських.

- Оцього, жоно, нiхто й не знає, - сказав смерд. - Що була вона, то була, що любив її князь - любив, народила вона княжича Володимира, а де сама - хто знає, може, й краще не знати.

- Чому?