Святослав

Феофано стало моторошно. В темнiй келiї перед нею стояв Вард - брат етерiота Льва, який убив її чоловiка - iмператора Никифора. Отже, це спiльник її i Iоанна... Але Вард каже, що Iоанн велiв убити Льва. Кому ж тодi служить Вард?.. "Тихше, мовчи, Феофано, - зцiпивши зуби, велiла вона собi, - бо найменша помилка буде згубою. Треба ждати, що далi скаже Вард".

Вона швидко дiзналась про те, що сталось: Iоанн Цимiсхiй усунув вiд царювання її синiв - Василя й Костянтина, - мовчи, Феофано, мовчи! - iмператор Iоанн вислав на острiв Лесбос брата iмператора Никифора Льва, а його сина Варда i небожiв - у далеку Амазiю; Феофано пiзнала вдачу нестримного Iоанна; патрiарх Полiєвкт помер, i iмператор змусив собор єпископiв обрати патрiархом ченця з Олiмпу Василя, - Феофано намагалась не пропустити жодного слова з розповiдi Варда.

- А зараз, - тихо шепотiв вiн, - Лев Фока з сином почали повстання в Каппадокiї, i хоч у Болгарiї неспокiйно, iмператор Iоанн зняв у Фракiї й Македонiї кiлька легiонiв i на чолi з Вардом Склiром i патрикiєм Петром послав у Азiю. Iмператор Iоанн боїться, вiн засипав хлiбом Константинополь.

I знову Феофано мовчала, бо не могла зрозумiти й збагнути, кому ж служить Вард i хто його послав до неї.

Аж тодi Вард Валент сказав:

- Тому проедр Василь послав мене сюди, василiсо, сказати тобi, що вiн про тебе думає й дбає. Проедр жде, чим скiнчиться повстання в Азiї й що станеться в Константинополi. А тодi дасть тобi про все знати й допоможе... Жди, василiсо. Тут, на Протi, є нашi безбородi, я пройду до тебе завжди, коли звелить проедр!

Феофано зрозумiла, що в цiй iмперiї, де вона живе, i де все робиться заради слави, честi, багатства небагатьох людей, i де небагато цих людей один одного вбивають, рiжуть, вiшають i карають, мусить бути i такий чоловiк, як проедр Василь...

Вона, здавалось, бачила його в цю хвилину: кощавого, непомiтного, висохлого, з ласкавою посмiшкою на лицi, тихим приглушеним голосом, довгими, тонкими пальцями. Цiєї ночi вiн, як i завжди, iшов Буколеоном, стерiг спокiй василевса.

"Василевс!"- Феофано посмiхнулась, згадавши це слово.

Ще вона подумала, що в цiй iмперiї повинно бути i є мiсце саме для такої жiнки, як вона. Це вона прикрашає й повинна прикрашати чорнi її палати залитi кровлю опочивальнi. Вона - квiтка Пропонтиди i зараз повинна терпляче ждати наказу свого спiльника i друга - проедра Василя.

Феофано ступила вперед, взяла руку Варда Валента. Ця рука тремтiла. Вона доторкнулась гарячими своїми устами до його обличчя. Вiн був не безбородий.

5

Чорним вихором, бурею летiв з дружиною своєю на пiвдень вiд Києва князь Святослав. Поруч з конем князя Святослава, як i у воєвод i бояр його, а так само й у воїв, скакало ще по двоє-троє вiльних коней. Вершники пересiдали з коня на коня, спали по кiлька годин перед свiтанком - i мчали далi й далi...

Не всi вої витримували. Дехто з них лишався в городах i селах полянських i в Уличськiй та Тиверськiй землях, щоб наздогнати князя згодом. На всьому скаку падали в полi конi, але вже iржали новi, - все ближче було до Дунаю.

У холоднi осiннi ночi вершникам було жарко, серед денної спеки їх остуджував зустрiчний вiтер, на свiтаннi вони з'їдали черствий шматок хлiба, увечерi запивали його водою.

Коли вони виїжджали з Києва, їх було тисяч десять, а коли вже проминули Буг i Днiстер, їх не зменшилось, а стало бiльше, бо навкруг була рiдна земля i в цей важкий час голос князя Святослава чули тиверцi й уличi.

Але не тiльки там, де пролiтав князь Святослав з своєю дружиною, гомонiла й вставала земля. Чим далi вiд Києва на пiвдень мчала дружина Святослава, тим далi на пiвнiч, на захiд i на схiд йшла вiсть про те, що на Дунаї крешуть iскри мечi, до хмар летять стрiли, болгарськi боляри разом з гречинами iдуть всп'ять Руськiй землi.

I, як це буває перед великою грозою, коли стигне лист, скнiють води, завмирає земля, так i в цей грiзний час - скiльки не їхала дружина князя Святослава, вона не бачила не тiльки печенiгiв, а навiть їхнього слiду. Здалеку тiльки було чути, як гула пiд копитами коней земля в степу. То печенiги тiкали з улусами своїми на схiд - до Днiпра, i на пiвдень - до моря Руського.

Так i мчав князь Святослав з дружиною своєю -через землi Полянськi, через Дике поле, землi уличiв i тиверцiв, усе ближче до Дунаю.

Коли ж до Дунаю лишалось пiвночi їзди, перед заходом сонця князь Святослав, що пiд знаменом своїм їхав попереду дружини, раптом зупинив коня.

Сонце заходило. На далекому обрiї видно було слiпучо-багряне плесо рiки, синi гори потойбiч. За князем стояла, не розумiючи, чому вони зупинилися, дружина.

- До Дунаю вже недалеко, - сказав князь, - пiвночi їзди туди, пiвночi назад. Що там робиться, ми не знаємо, а знати мусимо. Нехай дружинники нашi поїдуть до Дунаю, а до ранку повернуться. Дружина ж наша нехай спочиває, невiдомо, що буде завтра.