Святослав

Низькі хмари стеляться над Болгарською землею, дрібний дощ сіється над спушеними полями, риплять вози на шляхах, іржуть, тупотять коні. А вже попереду чути багатоголосий крик, вже там бряжчить зброя, почалася січа велика: за кров - кров, за смерть - смерть. Так удруге падає Плиска, Даная, руські вої ламають ворога й вступають у Преславу!

2

За Преславою у Вишньому граді вої захопили чимало боляр, що збирались утікати. Серед широкого двору града стояли навантажені вози, у високій колимазі сиділа на подушках жінка якогось знатного роду з двома дітьми, сам рудий, з довгою бородою й вусами, одягнутий у багряницю і червоні сандалії, чоловік гарцював біля колимаги на коні. Їх оточувало чимало озброєних мечами й списами воїв. Це був кесар Болгарії Борис, його жона й вища дружина...

...Кесар і князь зустрілись у Преславі в старому теремі болгарських каганів, у одній з світлиць, де колись жив і помер каган Симеон. Вузькі вікна в цій світлиці були завішені. У кутку горіли два світильники, промені яких виривали з півтемряви багато речей, що зберігали пам'ять про кагана Симеона і про його діла.

На багатьох полицях під стінами видно було книги, написані Симеоном. Ще на одній полиці тьмяно поблискували золоті й срібні корчажці, келихи, а між ними стояв і келих, зроблений каганом Крумом з черепа імператора ромеїв...

Коли воєвода Свенелд з двома воями завів кесаря Бориса до цієї світлиці, князь Святослав сидів, спершись підборіддям на руки, за столом і зустрів кесаря довгим, допитливим поглядом.

Кесар Борис, що не встиг навіть переодягнутись, стояв перед князем дуже блідий, з непокритою головою, дивився сполоханими, широко розплющеними очима.

- Здравей, княже! - нарешті вирвалось у нього.

- Здоров будь, кесарю, - холодно відповів Святослав і звернувся до Свенелда: - Ти йди... і вої нехай ідуть. Ми поговоримо з кесарем самі. Свенелд зробив знак дружинникам, вони разом вийшли з свiтлицi.

Так князь Святослав i кесар Борис залишились у свiтлицi удвох, вiч-на-вiч.

- Куди ж це ти, кесарю, збирався вирушати? - запитав Святослав. - Чого мовчиш, не вiдповiдаєш? А втiм, що запитую тебе про це?! Вiдаю, куди збирався рушати. У Константинополь, до iмператора ромеїв? Адже так?!

- Ти сi прав, - сухим голосом промовив Борис. - До Константинополя. А куди я ще мiг тiкати? Князь Святослав похитав головою.

- Горе кесаревi болгар, якому нiкуди вже й утiкати, - суворо сказав вiн. - Була могутня Болгарiя, коли жив дiд твiй Симеон; умiв битись сам i знав, до кого звертатись у важку годину. Запитай у кого хоч в Болгарiї та й у нас на Русi про нього: о, скажуть, добрий то був каган, справедливий, тодi й Болгарiя була незборна, а Вiзантiя тремтiла перед нею.

Потупившись, кесар Борис мовчав.

- Твiй батько Петро зрадив Русь, - вiв далi Святослав, - ти докiнчуєш справу свого батька, продав Болгарiю iмператорам. Через вас Болгарiя подiлилась навпiл i стiкає кров'ю, ти винен у тому, що вiд Дунаю до Преслави голови склали тисячi воїв руських i болгарських, бо я ж i батьку твоєму, i тобi пропонував мир, а не вiйну. Що ж менi тепер з тобою зробити? Убити, чи що?

I раптом, нiби тепер тiльки зрозумiвши, що йому загрожує, кесар Борис впився великими, зляканими очима в Святослава, хрипко крикнув:

- Княже Святославе! Ти сi прав, прав, княже. То є справедливо, схибили ми, схибив i я. Але ми живемо так - до Києва далеко, до Константинополя близько, а iмператори мають велику силу. Боявся я їх, i не токмо сам, усi боляри. Змилуйся надi мною. Даруй живот!

Князь Святослав сидiв у кутку свiтлицi, склавши на грудях руки. Жарко горiли свiтильники, довгi язики їх коливались, на стiнах свiтлицi миготiли тiнi, i сам кесар Борис, здавалося, хитається серед цих сiрих стiн.

- Нiкчемний кесарю! - схопився Святослав. - Не вмiв ти жити, не вмiєш i померти.

Вiн пройшов по овiтлицi, зупинився бiля вiкна й дужим помахом руки розкрив запону, якою воно було завiшене.

I тодi стало видно, як за Преславою буяє пожежа, а на небi пломенiє багряна заграва. У тишi стало чути тривожнi удари била за вiкном i далекий, схожий на шум моря багатоголосий крик.

- Як би я хотiв, - сказав Святослав i показав рукою за вiкно, - щоб тебе, отакого, як зараз, бачили й щоб чули мою з тобою розмову всi болгари... Але вони її не чують. Що ж, може, колись пригадають мої слова... Я мусив був тебе вбити, бо такий кесар, як ти, Болгарiї не потрiбен. Але без кесаря Болгарiя не може бути, бо хто ж поведе її на ту брань, вiд якої сьогоднi здригаються гори, i на тi бранi, якi будуть ще й колись. Кого менi поставити на кесаря? Брата твого Романа - так ви один одного достойнi...

Кесар пiдвiв голову й пильно стежив за Святославом.

- I не за вас, кесарiв, - говорив Святослав, - серце в мене болить, - за Болгарiю. Мiцною хочу бачити ню;

скарби великi, знаю, зiбрали кагани. Не по дань я сюди прийшов - хочу, щоб Болгарiя зберегла свої скарби.

- Княже Святославе! - крикнув Борис. - Ти даруєш менi живот?

- Хочу дарувати...

- Княже Святославе, - урочисто промовив Борис, - тодi я весь живот, всю свою душу вiддам за тебе...