Святослав

- Нi, патрикiю, - вiдповiв Святослав. - Про своїх друзiв i про все, що їм обiцяне, я нiколи не забуваю. Бачиш, домовлялись ми в Києвi про те, що я пройду Болгарiю, - от i пройшов, обiцяв я, що пiду на iмператора, - i вже рушаю.

Калокiр з-пiд брiв подивився на Святослава.

- А чи не замало в нас сили, княже? - з якимсь острахом запитав вiн. - Адже позаду жорстокi бої, а iмператор зiбрав велике вiйсько.

- Ой патрикiю, - засмiявся Святослав, - та невже ж я, коли б боявся iмператора, вирушав iз Києва? I невже ти тут, у Болгарiї, за цей час нiчому не навчився?

- Ти маєш спiльникiв? Адже маєш, княже?

- На бранi, - вiдповiв князь, - я покладався i покладаюсь тiльки на власнi сили. Калокiр облизав пересохлi уста.

- Я i мої друзi вiддячимо тобi, княже, за все в Константинополi в сто крат... Коли ти думаєш рушати?

- Це станеться незабаром.

I вони обоє подивились удалину, де у багряному сяйвi вився по праву руку шлях до Средця, а по лiву - все в гори, на перевали й ущелини - на Константинополь.

Обличчя у Калокiра було похмуре, довгi сухi його пальцi стискувались в кулаки. У цю годину вiн ждав, що князь Святослав обмовиться, розповiсть, як i коли думає вирушати в гори, i скаже про свої сили. Тодi б i Калокiр вирiшив, як йому далi бути, що робити?!

А князь Святослав думав у цю вечорову годину, як важко буде йому йти проти ромеїв. Багато, дуже багато сили й кровi витратили руськi вої над Дунаєм. Пошматована болярами Болгарiя не може дати йому потрiбної допомоги, доводиться просити її у печенiгiв i угрiв. Але чи надiйна це пiдмога? Що жде їх по той бiк Планини?

Нiкчемний Калокiр! Чи мiг вiн знати, що робиться у пристраснiй, широкiй, волелюбнiй душi князя Святослава?!

Коли в горах ще танули снiги й ущелини заповнили швидкi рiки, над Пропонтидою, в Константинополi й фемах уже цвiла весна.

Саме в цей час до Константинополя прибули з своїми легiонами Вард Склiр i патрикiй Петро. Вони довго переслiдували повстанцiв у пустелях Каппадокiї i нарештi пiймали їх.

Вард Склiр зробив так, як велiв iмператор. Вiн випiкає очi брату Никифора Льву Фоцi, постригає в ченцi й висилає на острiв Хiос небожа Никифора - Варда - разом з жоною й дiтьми, жорстоко карає всiх їхнiх родичiв...

З такими вiстями два полководцi повертались до Константинополя. Iмператор Iоанн радiсно їх зустрiчає, - дуже добре зробили його полководцi, упiймавши родичiв iмператора Никифора й покаравши їх. Тепер їм гнити до кiнця свого життя в монастирях, не бачити повiк сонця. Такi iмператори не страшнi Iоанну Цимiсхiю. Все рiдше й рiдше згадує вiн за радощами цього свiту й Феофано - їй також до кiнця свого вiку скнiти в келiї на Протi, її стережуть не тiльки безбородi ченцi, а й етерiоти.

Iмператор Iоанн дає великi нагороди Варду Склiру й патрикiю Петру, велить їм виїжджати в Фракiю й сам збирається їхати за ними. Якщо Святослав не вийде на долину, Iоанн поведе свої легiони в гори.

Збираючись у похiд, iмператор довго розмовляв з проедром своїм Василем. Коли в столицi немає василевса, його мiсце заступає василiса, але проедр мусить бути першим i бiля неї. Проедр схиляє голову.

- А кого ти знаєш iз iсторiографiв, - запитує ще Iоанн, - кого б я мiг узяти з собою i хто зумiв би достойно описати, як вiйська iмперiї пройдуть по Болгарiї i розiб'ють Русь?

- Я знаю Iоанна, - вiдповiв проедр, - сина сановника Феодора, священика...

- Священик Iоанн все своє життя славив Никифора, - розсердився iмператор, - i це вiн зараз пише присвяти на його гробницi... Усi цi iсторiографи - прихильники або Костянтина, або Никифора...

- Я чув, що серед молодих дияконiв Софiї вiдзначається своїми талантами Лев, сам з Азiї, простого роду, але красномовством знаменитий...

- Якщо вiн молодий - дуже добре. А красномовство його запалить вiйськовi подвиги ромеїв. Поклич Льва, поговори з ним i дай йому срiбну чорнильницю. Нехай вирушає разом iз нами. Лев - диякон. Що ж? Нехай i вiн живе в вiках! Iмперiя повинна знати свою iсторiю!

Ще тодi, коли Iоанн Цимiсхiй їхав далеко вiд Адрiанополя, в долинi над Марiцою з'явились полководцi й вiгли* (*Вiгли - караули, сторожа.), а разом iз ними озброєнi довгими мотузками й кiлками мiнсуратори* (*Мiнсуратори - землемiри, топографи.). Вiгли їздили по лiсах i ярах, перевiряючи, чи немає тут ворожих лазутчикiв, а мiнсуратори обрали широку рiвнину, до якої з двох бокiв доходили лiси, й намiтили на нiй стан.

Насамперед вони обрали мiсце для намету iмператора, середину стану, i там поставили його знамено. Вiд цього мiсця мiнсуратори заходились вимiрювати мотузками по тисячi оргiй* (*Оргiя - грецький сажень, 1,774 метра.) на всi сторони свiту. Щоб позначити межi табору, натягнули мотузки мiж ними.