Святослав

А тим часом у долинi вже з'явились хмари рудої куряви. До мiсця майбутнього стану наближались оплiти* (*Оплiти - пiхота.). Їх було понад десять тисяч, i вони одразу стали копати широкий, глибокий рiв, викидаючи землю i насипаючи вал. Посеред валу i в рову залишили ворота, але їх навмисне, щоб до стану не могли потрапити ворожi вої i особливо кiннота, робили пiдковами. Коли рiв i вали були закiнченi, оплiти ще один день готували "порожнє мiсцем" за валом, куди могли залiтати стрiли й камiння, розбили великi й малi дороги, а посеред стану втрамбували мiсце для "царського табору". Ще поставили там намети для iмператора, протовестiарiя, стольника i охорони.

Це був цiлий город, поки що безлюдний. Але для захисту його ще не все було зроблено, i оплiти поставили навкруг рову через кожнi десять оргiй залiзнi стовпи, натягли мiж ними мотузки й почепили дзвоники. А на полi за ровом покопали скрiзь ями-костоломки, забивши на днi їх загостренi кiлки.

Ще не була закiнчена вся робота, а до стану вже пiдходило ромейське вiйсько, навкруг царського намету зупинились i одразу ж почали ставити свої намети полки iмператора, за ними колом стала бойова кiннота, ще далi - таксiархiї* (*Таксiархiя - вiйськова частина, тисяча воїнiв.) фем. Стан одразу зашумiв, загомонiв, скрiзь iржали конi, до неба попливли димки вiд багатьох вогнищ.

Коли почало смеркати, прибув iмператор Iоанн Цимiсхiй. Вiн їхав у срiблястому скарамангiї, у легкому шоломi, iз золотим мечем бiля пояса. Одразу ж за iмператором поспiшали найближчi його полководцi. А попереду i позад нього верхи їхали безсмертнi.

4

I ще раз пiзньої, як i завжди, години в келiю до Феофано прийшов Вард Валент. Проте був вiн дуже неспокiйний.

- Проедр Василь велiв забрати тебе цiєї ночi з Проту, - сказав Вард. - Для втечi все готово, скедiя стоїть пiд скелею, бог послав нам попутний вiтер...

- Але як ми вийдемо звiдси? - занепокоїлась Феофано.

- Через це вiкно, - показав рукою Вард.

- Крiзь ці грати?.. А там далi - скеля, безодня?

- Не бiйся, василiсо! Я зараз перепиляю грати, з собою я взяв мотузяну драбинку. Ти спустишся нею, за тобою я, а внизу нас ждуть люди проедра Василя.

- Нi, Варде, я не можу спуститись цiєю драбинкою. Це божевiлля, - нiч, вiтер, скеля; я розiб'юсь i полечу в безодню...

- Проедр Василь велiв менi сказати, що iмператор Iоанн одружився з василiсою Феодорою, а зараз виїхав на брань у Болгарiю.

Приголомшена цими новинами, Феофано якусь мить стояла на мiсцi. У келiї монастиря було тихо, дуже тихо було й у коридорi, звiдки через вiконце в дверях падав промiнь жовтуватого свiтла, тiльки крiзь загратоване вiкно, що виходило на скелi, долiтав шум i свист вiтру. I десь там, внизу, пiд скелями, вирувало, ревiло, стогнало неспокiйне море.

- Та-а-ак! - тихо процiдила, стиснувши зуби, Феофано. - Гаразд, Варде, я згодна. Я їду до Константинополя. Але як бути менi з дiтьми? - замислилась вона.

- Ти їдеш до своїх синiв, - вiдповiв Вард. - Будемо молитися, щоб завтра й дочки твої прокинулись живi. А зараз - швидше, василiсо. У монастирi сьогоднi щось неспокiйно, є якiсь новi етерiоти, може, Феодора вже дiє...

- Правда, - здригнулась Феофано. - Роби, роби швидше свою справу. А я помолюсь...

Вона пiшла в куток келiї й стала навколiшки перед ложем, на якому спали двi її дочки... Вард Валент тим часом завiсив вiконце до коридора, ступив до вiкна над морем й за кiлька хвилин перепиляв залiзнi грати, дужими руками одiгнув пруття й почепив за них мотузяну драбинку.

- Я все зробив, василiсо! - прошепотiв вiн i зняв завiсу з дверей до коридора. - Iди сюди!

Вард бачив, як Феофано встала з колiн, у кволому променi вiд свiтильника, що горiв у коридорi, зробила крок уперед, взяла щось у скриньцi пiд столом й сховала на грудях. А тодi зупинилась перед вiкном над безоднею.

- Менi страшно! - На блiдому, зовсiм бiлому обличчi вiн побачив її великi очi.

- Тобi повинно бути радiсно, василiсо! Берись за цi мотузки й смiливо спускайся драбиною вниз.

- Який жах! - все ще не могла наважитись вона. Тодi Вард Валент сам узяв її дужими руками, й посадив на холодний камiнь вiкна, i, хто знає чому, схилив гаряче своє обличчя до холодної щоки Феофано.

- Спасибi, Варде! Ти служив кому треба, i я тобi вiддячу, - прошепотiла вона й поцiлувала етерiота з Буколеону.

- Менi нiчого не треба, василiсо! - вiдповiв вiн їй, спритним рухом змусив стати на драбинку, а в той же час сам подивився на вiконце дверей, звiдки робив якiсь знаки безбородий...

...Феофано повисла над безоднею, знайшла на драбинцi схiдцi, сперлась на них i тодi опанувала себе, почала спускатись. Але як важко було це робити! Навкруг неї стiною стояла нiч, страхiтливий вiтер розгойдував драбинку. Єдине, що вона вiдчувала серед суцiльної темряви, - грубi мотузки драбинки, хисткi схiдцi пiд ногами та ще iнодi, коли вiтер з моря притискував драбинку до скелi, холодний, мокрий камiнь, якого вона торкалась пальцями.