Святослав

Князь Святослав помовчав i довго дивився крiзь голубу нiч кудись на лiвий берег Дунаю, на коси, що виблискували жовтим сяйвом пiд промiнням мiсяця, i на лiси, що стояли на вартi по обрiю.

- Але не хочу я, - сказав далi князь Святослав, - щоб про цю вражду нашу й суд знали ромеї й глузували з нас. Нехай не радiють, що в нас князi себе вбивають, нехай не iмуть сраму й руськi люди, - це ромеї вбили його. Тож iдiть до город а й скажiть, що ромеї наскочили на князя Улiба тут, на березi Дунаю, захопили зненацька i вбили... Чи так я розсудив, воєводи?

- Правда, княже!

- Iдiть i приведiть сторожу, щоб узяла його тiло.

- Але як залишити тебе, княже, одного?

- Не бiйтесь, - вiдповiв Святослав, - мене ромеї не вiзьмуть.

Проте воєводи не залишили свого князя: один iз них швидкими кроками рушив до города, другий пiшов слiдом за ним, але оддалiк зупинився i став так, щоб його не бачив князь.

I князь Святослав його не бачив. Земля поринала в глибинах нiчного океану, на небi все вище й вище пiднiмався мiсяць, у березi переливалась бурштинова розсип хвиль, а от над ними з'явився й заквилив птах кулик.

Князь Святослав подумав, чому з'явився серед ночi й квилить тут, над пiсками, птах? Може, то й не птах. Навiщо вiн став би залишати серед глупої ночi своє гнiздо? То душа брата Улiба одяглась у пiр'я птаха i тепер лiтає над Дунаєм, уболiває, що так все сталось.

I як, справдi, не уболiвати, як не квилити?! Бiдний, бiдний птах. Тепер вже ти бачиш, до чого дiйшло. Ось тiло князя Улiба лежить бездиханне на пiску, а ти - душа - розкидаєш над ним чорнi крила, думаєш, як це все сталось, куди тобi тепер подiтись?

Не плач, чорна птахо, не квили тут, над Дунаєм, не навiвай печалi на людей. Бо ти шукав свого - i не знайшов, хотiв зробити своє - i не змiг, а тепер i поготiв тобi нiчого тут робити! Тож радiй з одного - люди не знатимуть, що ти наробив, i ще до ранку поховають тiло Улiба так, як належить князевi... А ти, птахо, не квили, пiднiмайся, поки темно, в небо. Може, там ти до схiд сонця знайдеш стежку в вирiй, i якщо тебе не пропустять у княжi ворота, то, може, почепишся десь хоч на гiлочцi в Перунових садах...

Може, птах почув або вгадав думи князя Святослава, бо ще кiлька разiв заквилив, а тодi полетiв над хвилями i став пiдiйматись вище й вище в небо, аж поки голос його не затих.

А вiд города вже йшли вої, щоб взяти на щити тiло князя Улiба, вбитого, як сказав князь Святослав, цiєї ночi ромеями тут, на березi Дунаю.

Скоро мине нiч. Свiтильники ще горять у палатi кметя, але за Дунаєм вже палахкотить денниця. От-от почнеться день, новi муки й страждання.

Бiля столу стоїть князь Святослав. Невже в нього згорбилась спина? Нi, це вiн схилився до столу i взяв булаву. А зараз князь стоїть такий, як i завжди, - стрункий, дужий, незламний.

Перед ним вища дружина. Небагато їх лишилось - немає в живих князя переяславського, князя чернiгiвського, тiльки вчора загинули воєводи новгородський i деревський, немає вже й Улiба.

- Дружино моя! - промовляє князь Святослав. - Зараз нам нiкуди подiтися. Сором нам буде довiку, якщо вiдступимо назад. Мусимо стати ще раз противу ромеїв - переможемо або помремо. А мертвi сорому не мають. Станемо ж твердо, дружино, не посрамимо Руської землi. Я пiду першим з вами. Аще ж голова моя поляже, то помислiть самi про себе й Русь...

- Веди нас, княже! - заволали воєводи. - Де твоя голова ляже, там складемо й голови свої...

Це була година, що вирiшувала не тiльки долю ромейського i руського вiйськ, вирiшувалась доля багатьох народiв, доля, може, й поколiнь. Нiхто з них, мабуть, про це не думав, але кожен знав, що коли переможе Русь - то щастя, мир, спокiй будуть на Дунаї, виросте й стане такою могутньою Русь, що нiякий ворог їй не буде страшний. Переможуть ромеї - тодi полетять чорнi вiтри над Дунаєм до Днiпра i далi за нього, впаде багато племен, багато земель загинуть пiд мечем iмперiї, на багато вiкiв воцаряться там неволя, рабство, смерть.

Князь Святослав ждав цiєї години. Заради того, щоб одвернути смерть вiд Русi, прийшов вiн сюди з вiйськом своїм. Довго тут, у Болгарiї, це вiйсько мучилось i страждало. Були в них перемоги, були й поразки. Проте вiрили вони, що переможуть, завзято йшли на битви.

Тепер почався останнiй бiй. Iмперiя не могла бiльше воювати, вичерпувались i сили русiв. I тим страшнiшим був цей бiй - кожен з них ставив усе, що мав, далi ж була смерть або перемога.

I коли руськi полки почали, їм здавалося, що перемога така близька, на кiнцях їхнiх списiв. Щитоносцi, лучники й пращники гнали перед собою хмару стрiл, гострого смертоносного камiння. Списоносцi виривались уже за щити, - хитнулись лави iмперiї.

Вiйсько Iоанна вiдступало. Тепер це було добре видно. Раз i вдруге на руських воїв налiтала з бокiв кiннота, але вої поставили й проти неї щити, били коней, скидали вершникiв.

I вже близька була перемога Русi, вже ромейськi вої готовi були показати спини, коли сталося те, чого людина не може передбачити i проти чого не може вистояти...