Святослав

Це буланечувана образа. З iмператором ромеїв нiхто не смів так говорити. Iмператор Iоанн запрошує руського князя до свого намету, а той смiє кликати його на човен. Увесь почет стояв насторожений, усi вони ждали загадуiмператора.

Але трапилось диво, чудо. Iмператор ромеїв Iоанн, перед яким схилялись ниць не тiльки полководцi, а цiлi народи, не обурився, почувши цi слова князя Святослава, а вiдповiв:

- Гаразд, княже. Ходiмо на твiй човен...

Розгубленi полководцi й увесь почет лишились на кручi, не знаючи, що їм робити, - порушується весь церемонiал двору. А iмператор i Святослав тихо рушили сипким пiском, зупинились бiля човна. Князь зробив знак рукою, i шiсть гребцiв - молодих, здорових хлопцiв з бородами й вусами, - неприязно поглядаючи на iмператора, одiйшли вгору берегом i там стали.

Аж тодi iмператор i Святослав ступили у човен, сiли один проти одного.

- Так он ти який! - тихо сказав Iоанн Цимiсхiй.

- А ти, iмператоре, думав, що я iнакший? - щиро засмiявся князь Святослав, вiд чого в лiвому його вусi заколихалась важка золота усерязь з пiдвiсками - двома перлинами i великим червоним рубiном.

- Та нi, - вiдповiв iмператор. - Я чув, що ти дуже гордий, i не думав, що приїдеш як гребець на човнi...

- Ти не помiтив, що я тримав стерно...

Настало мовчання. Над Дунаєм було тихо. Повз човен повiльно струмувала вода, така чиста, що на днi видно було кожну пiщинку. Двi сiрi чайки, скиглячи, лiтали над човном, а вгорi - в голубому небi - нiби застиг на мiсцi i вдивлявся вниз коршак.

- Ти мене кликав, iмператоре, - перервав мовчання Святослав. - Що ж хотiв ти запитати?

- Я тебе хотiв запитати, княже Святославе, - почав iмператор, - навiщо ти забився так далеко вiд рiдної землi, прийшов сюди?..

- Звiдси до Руської землi, - вiдповiв Святослав, - рукою подати. Ось вона, Руська земля, - показав вiн на лiвий берег Дунаю. - До Константинополя, здається менi, звiдси набагато далi. Та й вiдаєш ти, iмператоре, - не сам я прийшов сюди, кликав мене iмператор Никифор i дав за це навiть золото.

- Покiйний iмператор кликйв тебе i дав золото, щоб ти приборкав непокiрних болгар...

- Я приборкав непокiрних болгар, - посмiхнувся князь Святослав, - i дiйшов аж до Преслави. Але ж тодi ти вирушив проти мене й болгар.

- Я мусив вирушити, - спалахнув Цимiсхiй, - бо ти склав мир з болгарами...

- А навiщо ж менi було далi воювати з ними? Я виконав волю iмператорiв, пройшов усю Болгарiю, скорив кесаря Бориса й уклав мир.

- Якщо ромеї давали русам золото, iмператор їх мусив i укладати мир...

- Ми не печенiги, - сказав Святослав, - i заради золота не воюємо. За Русь ми, iмператоре, стояли...

- За Русь? - iмператор струсив своєю рудою бородою. - Добра Русь, коли ти дiйшов з своїм вiйськом мало не до Константинополя?! Iмператори ромеїв нiколи не ходили на Русь, вони не стояли пiд стiнами Києва. А руси увесь час iдуть i йдуть на iмперiю, вони вже не раз були й пiд стiнами Константинополя.

- Що iмператори ромеїв не стояли пiд стiнами Києва - це правда, - згодився Святослав. - Київ - не Доростол, iмператоре. Не заздрю я тому, хто спробує стати пiд стiнами його, - аки печенiгам буде. Але коли ти говориш, що ромеї не йдуть на Русь, - то лжа.

- Чому ж лжа? - нiбито здивувався й навiть образився Iоанн.

Князь Святослав не встиг вiдповiсти. I сам вiн, i iмператор пiдняли голови. Над ними раптом сполохано заквилили чайки... Вони досi вiльно ширяли над водою, але вгорi висiв коршак, вiн полетiв униз і став нападати на чайок. Сполоханi несподiваною появою хижака, чайки спочатку кинулись врозтiч. Але коли коршак заходився нападати то на одну з них, то на другу, обидвi чайки злетiлись, дужче заквилили, нiби змовлялись, а потiм накинулись разом на кровожерливого птаха. Коршак спробував оборонятись, заскиглив, а потiм чимдуж полетiв над Дунаєм геть. Двi чайки довго гнались за ним, повернулись, заходились лiтати над човном, нiби скаржились: "Ки-и-ги! Ки-и-ги!"

Що думав iмператор ромеїв у цi хвилини? Примруживши свiтло-голубi свої очi, стиснувши уста, вiн часто дихав тонким гострим носом, скинув шапку i провiв рукою по рудому волоссю, по вогняно-червонiй бородi, нiби йому було душно.

Князь Святослав же, все дивлячись на чайок, взяв правою рукою вус, закрутив його...

- Горе чайкам убогим, - промовив вiн, - а проте дали вони цьому злодiєвi дунайської водицi напитись... Отак, iмператоре, буває...

- Ти сказав, - сердито перебив його Цимiсхiй, - що лжу говорять ромеї... Де лжа?

- Вiдаєш, iмператоре, про що говорю... Колись, i не за нашої пам'ятi, над морем Руським сидiли нашi предки. А зараз? Клiмати? Чому ж Клiмати, коли то здавна була наша земля? Але гаразд, нехай вже будуть i Клiмати. Але чому ж тодi iмператори ромеїв посилають своїх воїв на пiвнiч вiд них, на захiд i на схiд?

- Княже Святославе, це лжа.