Святослав

Скеля, на якiй вони стояли, круто обривалась над днiпровими водами. Там внизу - прiрва. Крок, кинутись вниз - i тiльки бризки полетять по каменю. Кiнець, смерть.

Та чи личить воїну, а тим бiльше князю Русi, бодай у найстрашнiшу годину накладати на себе руки?

Смерть у бою - чесна смерть, самогубець - боягуз, по покону руських людей такого й пiсля смертi жде вiчне закляття, ганьба, сором.

Князь Святослав перезирнувся з воєводою Вождаром, Микулою, отроками i по їхнiх очах побачив, що вони думають так само, як i вiн. Що ж, коли смерть, то нехай в бою...

Iз мечем у руцi князь Святослав ступив наперед, i за ним пiшли ще п'ятеро. Вони йшли проти сотнi ворогiв, але не боялись їх, не боялись смертi, не думали про неї.

У цю останню годину вої, воєвода i князь Святослав бились так, як нiколи, їх було шестеро. Впав воєвода Бождар, упали три отроки, упав Микула. Лишився один Святослав...

Але i один вiн все iшов уперед - з мечем у правiй руцi, з щитом в лiвiй. Якийсь печенiг пiдскочив збоку до нього й перебив лiву руку - князь Святослав випустив щит, але мав ще меч. Кiлька стрiл разом впилися в його груди, але князь київський iшов далi.

I тiльки на одну мить зупинився Святослав. Вiн став, високо пiдняв голову, дуже блiдий, широко розплющеними очима подивився вдалину...

Там, на голубому плесi Днiпра, вiн побачив лодiї... О, коли б цi лодiї були тут, коли б вої, якi сидять там на веслах, знали, що робиться на островi! Але на лодiях нiчого не знають, вої сидять на веслах, вої їдуть додому...

Ще крок уперед ступив князь Святослав i раптом, як зламаний, спис, упав на землю.

Так помер князь київський Святослав.

I ця смерть князя Святослава була настiльки велична, що зупинила навiть печенiгiв. Довгу хвилину вони стояли на мiсцi, нiби не вiрили, що сталося. Потiм кинулись вперед, почали рубати мертве тiло Святослава...

Але в цей час хтось iз них подивився навкруг i закричав тривожно, перелякано:

- Лодiї... Лодiї!

I всi вони поглянули вдалину, на пониззя. А потiм стрiмголов побiгли зi скелi, перестрибували через трупи, поспiшали до берега, де паслися їхнi конi. Сiдали на них. Кидалися в воду, щоб швидше перепливти Днiпро й тiкати у поле.

На далекому плесi, нiби вони висiли мiж небом i водою, вимальовувались лодiї руських воїв.

Поранений у голову, з посiченим тiлом, Микула лежав пiд скелею, не мiг звестись на ноги, але бачив, як все це сталось.

Князевi Святославу вiддавали погребову почесть так само, як i всiм далеким i близьким його предкам - князям антським, полянським, - по закону й покону руському.

На високу кручу острова Григорiя, до священного дуба, пiд яким звичайно приносили жертви, вої витягли лодiю князя Святослава, засипали її травою, прикрасили квiтами, на носi зробили подобу княжого столу, застелили його багряними килимами i там поклали тiло князя Святослава, покрили його знаменом.

Усi знали й розумiли - князя Святослава з ними немає. Ось лежить у лодiї все, що лишилось вiд нього. Але князь Святослав живий i житиме, на своїй лодiї вiн пiдiйметься в небо i порине в свiт iнший - безжурний, радiсний, де у вирiї цвiтуть сади, де Перун викрешує блискавицi, де живуть чудовi дiви.

Це - важка й довга дорога. Може бути, князевi Святославу доведеться на конi мчати мiж товкучими скелями, якi розходяться дуже рiдко, й то тiльки на мить, може, йому доведеться в цiй далекiй дорозi битись зi злими духами, може, йому доведеться переправлятися через небеснi рiки й платити перевiзнику за переправу. Вiн сам, нарештi, мусить їсти, пити, хтось мусить i допомогти князевi у цiй дорозi...

У лодiю князя Святослава вої поставили корчаги, наповненi зерном, олiєю, вином, вбили ще й кращого улюбленого коня князя. Жрець одрубав голову бiлому пiвневi й кров'ю його покропив лодiю. А багато воїв у цей час сокирами рубали сухе дерево, гiлля, клали дрова до лодiї...

Над островом лунав спiв:

Ой не стало Святослава, князя нашого не стало.

Горе Києву-городу i всiм землям нашим настало,

Що зiбрався князь Святослав у далеку дорогу,

Склав бiлi руки на грудях, витягнув швидкi свої ноги...

Ой устань, княже, устань, - нi, не встане Святослав, не встане;

Ой поглянь на нас, - нi, не погляне Святослав, не погляне;

Ой їде наш князь, їде князь у далеку дорогу,

Помолись же за нас, не забудь нас бiля Перунового порога...

У руках жерця з'явилась довга головешка. Вiн доторкнувся нею до сухого багаття, i по ньому змiями побiг вогонь. Одразу ж днище лодiї, насад обгорнула хмара диму, з якої то тут, то там виривались гострi свiтлi язики... Дим пiднявся над рiжком острова, кiлькома струмками покотився над Днiпром.

- Слава! Слава князю Святославу! - народився крик.

Це була урочиста година. Дим одкотився, i вся лодiя була тепер в огнi. Лодiя князя Святослава покидала землю й випливала в простори небесного вiчного моря...

- Слава! Слава князю Святославу!