Святослав

- То приведи її завтра рано-вранцi до мене, там бiля терема є хижа. Та обмий її, чисту сорочку одягни. Чи є в тебе сорочка?-запитала вона в Малушi.

- Є сорочка! - радiсно вiдповiла Малуша, пригадавши про материн вузлик.

- Буть по цьому, - промовила ключниця й рушила стежкою до терема.

4

Ще було далеко до свiтання, коли хтось кiлька разiв штовхнув Малушу в плече. Не розумiючи, де вона опинилась, хто її будить, здригаючись вiд холодного повiтря, що струмувало навкруг, вона заходилась обома руками протирати очi.

- Ходiмо, Малко, скоро вже день... - почула вона знайомий голос.

Аж тодi Малуша зрозумiла, що сидить вона на голубнику, пригадала минулi днi, i особливо останнiй день, коли вони з братом зустрiли в саду ключницю Ярину i коли Добриня пообiцяв їй вранцi привести сестру до княжого двору.

- Я зараз... зараз... - прошепотiла Малуша, миттю схопилась на ноги, у темрявi знайшла вузлик - материн дарунок, - швидко одягла чисту вишивану сорочку, обгорнулась плахтиною, завинула пояс, перевiрила, чи не повипадали з вух її усерязi* (*Усерязi- сережки.) iз зеленими камiнчиками, взула постоли й стрибнула на землю, де вже стояв i нетерпеливився Добриня.

- То й пiшли! - глухо сказав вiн.

Було непривiтно, похмуро, сiро. Iз-за стiн города, вiд Днiпра, виривався й проймав тiло гострий вiтер, низько над Горою, торкаючись дахiв теремiв, пливли й сiяли мряку важкi хмари, з трав бризкала холодна роса.

Але Малуша не зважала на вiтер i мряку, думи її летiли в терем, де судилося їй служити. Вона уявляла його високi свiтлицi, княгиню Ольгу й рiзних князiв у бiлих одежах, у золотi, срiблi, багато речей, назви яким не знала, i все те було високе, свiтле, блискуче.

Серед багатства й блиску вона бачила й себе. Правда, Малуша стояла десь у куточку тонкою бадилинкою, коли йшла - нiхто її не помiчав, коли говорила - голосу її не було чути.

- Ти ж слухайся Ярини, - тихо радив, крокуючи поперед сестри, Добриня. - Жона вона могутня, дужа, у неї ключi вiд усiх теремiв - ключниця самої княгинi Ольги.

- Я слухатимусь, - вiдповiла Малуша, швидко ступаючи по травi, з якої бризкала й сiкла голi ноги холодна роса.

Так вони дiйшли до княжого терема, де зустрiли нiчних сторожiв. Добриня їх знав, це були його ж друзi - гриднi, i тому перекинулись з ним кiлькома словами. А потiм Добриня взяв Малушу за руку й швидко повiв її округ княжого терема, на задвiрки.

Там, хоч нiч ще не минула, було людно й шумно, бiля клiтей ворушились постатi чоловiкiв i жiнок, десь форкали конi, бряжчало залiзо, подекуди у вiконницях i дверях свiтились вогники.

На один з цих вогникiв i пiшов Добриня. Зупинився перед якоюсь хижею.

- Ти стiй тут, - сказав вiн, - i жди мене.

I зник у дверях хижi, де чулись голоси й горiв вогонь.

Коли Малуша залишилась сама, їй стало дуже страшно. Знала, куди привiв її Добриня, а все ж їй здавалось, що з темряви от-от вирне якась потвора й схопить її. Найбiльше ж вона боялась того, що Добриня, повернувшись, скаже, що роботи для неї тут немає, що її не вiзьмуть до княжого двору... I через те почала тремтiти вiд холоду, вiтру й дощу так, що аж зуби цокотiли.

Проте боятись, як виявилось, було нiчого. Через короткий час постать Добринi окреслилась на дверях хижi, поруч iз ним Малуша побачила постать жiнки, з якою вони напередоднi розмовляли в саду, - могутньої, дужої ключницi Ярини.

- Малко! - крикнув у темряву Добриня. - А йди-но сюди!

Вона одразу вихопилась вперед i потрапила в промiнь свiтла, що сягав з хижi.

- Ходiмо, Малко! - озвалась до неї ключниця, перебираючи ключi бiля пояса. Добриня вiдступив у темряву, i там лунко загримiли його кроки, а Малуша зайшла до хижi.

Так вона потрапила до княжого терема, про який мрiяла i який уявляла таким високим, блискучим...

Але де подiлися мрiї Малушi?

У кутку хижi горiв свiтильник, i в кволому його свiтлi вона побачила темнi, складенi з важких колод стiни й низьку, також темну, стелю. Посеред хижi горiло на камiннi вогнище, дим вiд якого викочувався через широкий комин, бiля вогнища порався, роздуваючи жевриво, бородатий лiтнiй чоловiк. Одна дiвчина клала щось у корчажцi, якi стояли на гарячому вугiллi.

- Диви, як ти прибралась! - промовила ключниця й пильно глянула на бiлу вишивану сорочку дiвчини, на її строкату плахтину, на усерязi, в яких таємничими зеленими вогниками поблискували камiнцi.

Дiвчинi здалося, що в словах ключницi звучить якийсь осуд. Але ключниця дивилась на Малушу такими теплими очима, голос у неї був такий сердечний, що дiвчина заспокоїлась.

- Що ж, Малко, - сказала ключниця i чомусь важко зiтхнула, - скоро свiтатиме, а в нас ще доста роботи. Ходи сюди!

Бородатий чоловiк, що порався, бурмочучи щось про себе, з цурками, дiвчина, яка пильнувала за корчажцями, здавалось, не помiтили навiть, що в хижi з'явилась ще одна iстота. Може, їм нiколи було помiчати, хто ще прийшов на пiдмогу, може, було байдуже, хто ще подiлить їхню долю. Так чи не так, а для Малушi сталось на краще. Вона, напевне, нiкому тут не заважала, тож i для неї знайшлися мiсце й робота.