Святослав

Малуша нiчого їй не вiдповiла, бо з стравницi до кухнi раптом вбiгла ключниця Ярина.

- Чого ви шепчетесь!? - гримнула вона на них. - Давайте ложки, ти, Пракседо, наливай миски. Та хутчiш, хутчiш!

Так того ранку Малушi й не довелося ще раз кинути погляд у стравницю. Дiла у них на кухнi вистачало.

Невдовзi пiсля цього Ярина захворiла. Звичайно, причиною цього була старiсть, лiта, але найбiльше важило, мабуть, те, що почалась осiнь, негода, сльота. То для Малушi в хлiвинi ключницi був рай, а Яринi з хворими кiстьми слiд було б жити вже в теплi та дозвiллi. Не в теремах, а бодай у теплiй хижi. В одну з ночей Ярина почала нестримно кашляти, горiла вогнем.

Малуша доглядала стару, всю нiч не спала, подавала їй воду, клала до голови мокрий убрус.

Пiзно вночi ключниця сказала:

- Мабуть, доведеться тобi, Малко, стати на моє мiсце в стравницi.

- Що ти? Що ти? - спробувала заперечити Малуша.

- Мовчи! - суворо промовила Ярина. - Знаю, що говорю. Скажи краще, чи зумiєш?

- Коли велиш, все зроблю.

I, лежачи на твердому своєму лiжку, Ярина довго розповiдала, як годиться входити до стравницi, вклонятись князям, подавати їм страви.

Малуша сидiла бiля лiжка, все слухала й запам'ятовувала, хоч часом їй здавалося, що ключниця Ярина розповiдає все це їй не при своєму умi, а марить у тяжкiй хворобi.

Проте тiльки за стiнами Гори почало днiти, Ярина встала, одяглась, помолилась i пiшла до кухнi. Малуша пiшла слiдом за нею i, помiтивши, що ключниця аж хитається, кiлька разiв подавала їй руку: вона боялась, що стара жiнка впаде.

Поратись того дня ключницi Яринi було дуже важко. I сталось все зовсiм не так, як гадала Малуша. Вони всi разом вчасно приготували страви; коли князi увiйшли до стравницi, їм, як i завжди, назустрiч рушила Ярина, але одразу ж повернулась, сказала:

- Малушо! Iди за мною i роби, як я говорила. Малуша зрозумiла, що їй доведеться вийти до стравницi, швидко причепурилась, пiшла слiдом за ключницею. У стравницi вона стала бiля порога, низько, як велiла Ярина, вклонилась княгинi й княжичам, потiм пiдвела голову.

Вона вперше стояла так близько перед княгинею й княжичами. Було страшно, але Малуша примусила себе подивитись в обличчя княгинi, побачила сиве волосся, гострi очi, стиснутi уста.

- Як тебе звуть? - запитала княгиня.

- Малуша, - вiдповiла дiвчина.

- Що ж, спробуємо, - промовила княгиня. - Наша Ярина хвора, нехай вже буде там, на кухнi, а ти порайся тут, у стравницi.

Малуша ще раз низько вклонилась князям.

I вона цього дня робила все так само, як i Ярина, а може, й краще, бо довгий час стежила за старою ключницею, мала мiцнi руки, швидкi ноги.

Подаючи страви й приймаючи посуд, Малуша спочатку вiдчувала на собi гострий погляд княгинi Ольги, розумiла, що вона слiдкує за нею. Молода дiвчина нiяковiла, тремтiла, боялась, бо знала, що вiд одного її невдалого руху, найменшої помилки залежить життя, щастя. I все ж вона владувала собою, швидко, метко, легко, нечутно бiгала з стравницi до кухнi, носила снiданок, приймала посуд. Нарештi вона помiтила, що княгиня вже не слiдкує за нею, i їй стало набагато легше, вiльнiше. Наприкiнцi ж снiдання княгиня обернулась до неї, сказала, нiби гривну подарувала:

- Либонь, ти зумiєш, дiвчино, працювати. Так i роби надалi.

I навiть Ярина, що сидiла й спочивала в кухнi увесь час, поки молода її помiчниця прислужувала князям, сказала їй, коли стравниця спорожнiла i коли всi вони - Путша, Малуша, Пракседа - сiли снiдати:

- Що ж, Малко, урок ти витримала. Так тепер i буде. А коли б то ти знала, - додала вона, - як важко потрапити робi до стравницi, а ще бiльше - служити князям. Колись, ще за князя Олега, коли я сюди прийшла...

Ярина не кiнчила своєї думки, бо раптом сталось щось незрозумiле й дивне: дворянка Пракседа-переяславка, що замислено сидiла за столом, сьорбаючи юшку, випустила з руки ложку, якось дивно хлипнула, схопилась i притьмом вискочила з кухнi.

Усi дивились їй услiд, а Малуша хотiла взяти кухоль води, щоб дати напитись Пракседi.

- Вона, либонь, подавилась. Ключниця Ярина похитала головою.

- Не треба... Вона не подавилась. Це не те, не те, Малушо!

Але вона так i не сказала, що ж сталось з Пракседою, i Малуша цього не знала.

- Ти, Малко, про це не думай, - тiльки й промовила ключниця. - Працюєш ти i працюватимеш. На тобi ось ключi, пiди в клiтi, принеси веприни й борошна.

I вона дала Малушi ключi вiд клiтей. Це не лякало Малушу - вони вже не раз ходили туди разом, пiде тепер i все зробить сама.

2

Пiсля смертi Анта ужиттi любечан сталося щось значиме.

На перший погляд здавалось, не змiнилося нiчого. Що могли важити життя й смерть однiєї людини - Анта чи когось iншого?!

У Любечi i навкруг у землях були бранi, що забирали багато смiливих, звитяжних людей, - а хiба це впливало на життя?

Над Любечем прокочувались важкi моровi хвороби, що косили безлiч люду, та й без того, що не лiто, загибали й загибали люди - хто в Днiпрi, хто на ловах, хто пiд деревом у лiсi, а хто - звичайною правдивою смертю. I знову ж це не зупиняло життя, живi швидко забували мертвих, молодi росли на змiну старим.