Святослав

I те, що Ант був старiйшиною, також нiбито нiчого не важило, бо вiн давно вже не робив суду людям, не вiн вiд роду свого, а княжi мужi збирали з Любеча дань, не вiн, а знову ж княжi мужi ставили уроки й устави, не вiн, а княжi мужi кликали людей на брань, робили суд i правду.

До Анта, коли вiн був живий, звертались тiльки тодi, коли треба було принести жертву богам, та ще на свята, якi водилось зачинати комусь iз старших. Ант умiв принести жертву, на святах вiн стояв попереду всiх iз посохом у руках i на коляду запалював коло, перший закликав весну. Проте в Любечi все менше й менше приносили жертв старим богам, все менш i менш людей збиралось на старi свята, бо багато любечан вже носили хрестики на шиї, а було ще багато й потайних християн - їм Ант з його старими поконами стояв на завадi.

I так було не тiльки в Любечi, а й в усiх селах над Днiпром - нижче, де здавна сидiв рiд хоробричiв, вище - у сварогiв, що одвiку кували мечi, за Днiпром - у рудакiв, якi збирали на болотах руду, i на високих горах правого берега, де жив славетний рiд Турiв.

Тож, коли Ант помер, усiм здавалось, що з його смертю нiчого особливого не трапилося, - була людина - i не стало її, хiба смерть одного може змiнити життя?

Нiкому на думку не спадало, що помер не Ант, а вмерло щось бiльше - старi закони й покон батькiв. Не Ант забрав їх з собою в землю - їх давно вже пiдточувала й руйнувала якась сила, що увiрвалася, як тать, у село над Днiпром i невблаганно змiнювала основи життя, змiнювала людей, їхнi душi.

Так буває, коли на Днiпрi часом застоїться крига. Вже немилосердно пече сонце, вже вiтер рве й вихрить над льодами, вже потрiскались, покололись вони, але Днiпро не може скинути крижаного покрову, жде.

I раптом у безмовнi над рiкою лунає трiск i гук - одна якась крижина одривається вiд берега, летить на iншi, пiдiймає слiпучу хмару бризок, розколюється, трiщить, зникає в глибинi.

Досить було цiй однiй крижинi одколотись, рушити, загинути, як прокидається, приходить у рух все громаддя криг, вони розколюються, трiщать, лiзуть одна на одну, разом летять по Днiпру й знову стикаються, знову кришаться, руйнуються i нарештi тануть, осiдають на дно.

А там минає короткий час - i спокiйно линуть води Днiпра, пiд сонцем блищить рiвне плесо, тиша й спокiй панують навкруг.

Так пiсля смертi Анта декому здалося, що без нього жити в Любечi стало навiть легше, краще, бо вiн був живим свiдком минулого, а такi свiдки зайвi. Тiнь його сягала в далеку, забуту вже давнину, а люди рвались тепер i мчали кудись уперед.

З

Багато дiла було в Бразда. Тепер вiн, як нiколи ранiше, кожному хвалився, що його батько - старiйшина Ант, дiд - старiйшина Улiб, прадiд-старiйшина Воїк... Бразд не тiльки хвалився, а показував: он, дивiться, лежать вони, пращури нашi, на високих могилах. нiби кличуть: "За Русь! За Русь!" Тож хiба можу я, син таких славетних батькiв i дiдiв, не дбати про Руську землю.

I Бразд дбав. Тепер, пiсля смертi батька, нiхто в Любечi не мiг сказати, коли щось траплялось, що треба пiти до старiйшини Анта. Ант умер, старiйшини немає й не буде. Є великий князь у Києвi, князь Оскол у Чернiговi, волостелин у Острi Кожема, княжий муж. його посадник Бразд у Любечi.

У посадника було багато дiла. Це вiн за княжим загадом давав людям устави й уроки. З Києва, Чернiгова й волостi приїжджали на замилених конях, возами й лодiями княжi тiуни, ябетники, мечники* (*Мечники - судовi виконавцi.). Вони велiли посаднику гнати на брань людей, давати конi й воли, жито, хутра, мед, вiск.

I Бразд виконував княжий загад. Вiн ставив тiунiв, ябетникiв i мечникiв на покорм по хижах i велiв давати, поки вони стоять, по барану або ж гов'яда на тиждень. по двi кури на день, а ще й хлiба, пшона, сиру, меду, гривну за в'їзд i окремо за виїзд.

Весь нiмiла - не мали чого дати князевi, страшний був покорм, бо в самих нiчого їсти; у дворах не тiльки баранiв чи гов'яда, а й кур немає.

Однак знаходили, несли, давали - все на двiр до посадника Бразда. Краще вже нехай вiн має справу з тiунами, ябетниками, нiж ходитимуть тi з двору до двору.

Проте Бразд втiшав людей, говорив, що за все це вони сповна одержать подяку - дань на вiйнi, честь вiд князя, славу на Русi.

Сам же Бразд не мiг мати данi вiд ворога, честi вiд князя, слави в землi, i про це вiн не раз говорив волостелину своєму воєводi Кожемi. Бразд говорив не тiльки про це, прикладаючи руки до серця й пiдiймаючи очi дторi. Вiн нарiкав, що в цей важкий час i йому, i волостелиновi Кожемi однаково - данi вони не матимуть, бо не ходять на бранi, честi вiд князя не здобудуть, бо, крiм них, є багато волостелинiв, посадникiв, а де вже їм обом думати про славу в рiднiй землi?

Розумiючи все це, Бразд дбав, щоб життя волостелина було кращим, i кожного разу, коли приїжджав до волостi, привозив Кожемi дарунок - сотню вевериць* (*Вевериця - горностай.), кiлька кадей меду, кiлька кругiв воску, додаючи до цього ще й мiх з кунами, рєзами чи, коли траплялись, динарiями або солiдами* (*Куни, рєзи - древнi руськi грошi, динарiї - арабськi, солiди - грецькi.).