Святослав

- От i гаразд, - сказав Кожема, - а я оце збираюсь поїхати до Чернiгова, бо сам знаєш: князевi - княже...

Вiн помовчав, прикидаючи, скiльки важить вузлик з золотом та срiблом, який йому привiз Бразд, а воднораз i зазирнув, скiльки там золота, а скiльки срiбла.

- Треба було б бiльше золота покласти, - докiрливо сказав Кожема, - бо надумав я, та й князь велить, у Острi храм будувати...

- Храм? - не зрозумiв, про що йде мова, Бразд.

- А так, - вiдповiв Кожема, - храм во славу богородицi, для християн. Я ж то сам також християнин... Невже не знав?

- Не знав, - вiдповiв Бразд.

- Дивно! - промовив Кожема.

- I менi дивно, - тихо прошепотiв Бразд. - Адже християни - поганини, не богу моляться - древу, пiснi їхнi - грецькi, i самi вони аки гречини...

Волостелин Кожема, примруживши очi, подивився на Бразда, потiм запустив усю п'ятiрню правицi в волосся на головi, нiби щось йому там свербiло.

- Дивно ти говориш, посаднику, - сказав нарештi вiн. - Хто ж цi поганини - княгиня Ольга, князь чернiгiвський Оскол, бояри, воєводи, я i множество людей, якi вiрують у Христа?

- Що ти, волостелине, що ти? - скрикнув перелякано Бразд.

- Я також, як i ти, вiрив у Перуна, - вiв далi Кожема, - вiрив у Дажбога, Сварога - богiв моїх отцiв. Але як я можу вiрити їм днесь, чим вони менi допоможуть? Грiм та блискавку нашлють на ворогiв? Нi, посаднику, громом та блискавкою людей не скориш, уроку не вiзьмеш. Подивись на мене, дай менi в руки грiм та блискавку, - що я ними вдiю? А от золотом, срiблом, добрим хутром, медом одолiю я кожного. Адже так? - Кожема замислився, посмiхнувся й додав: - 3 усiх старих богiв найбiльше любий менi Волос - вiн хоч худобу благословить, благословить торг. Але ж не токмо однiєю худобою я живу, є в мене терем, земля, лiси... i золото, й срiбло такожде. Тепер менi потрiбний не Волос, а бог з двома чи й трьома головами.

З великою тривогою й страхом слухав Бразд слова волостелина, а вони чимдалi були смiливiшими i грiзнiшими.

- Я довго мучився й страждав, - говорив Кожема. - Вiрити хочу, бо без бога, як i отцi мої, жити не можу. А який бог мене захистить i благословить? Токмо Христос. Вiн не один, а одразу в трьох лицях: бог-отець, син, дух. Вiн захищає й благословляє багатого, вiн допоможе бiдному, - є ж бо не тiльки земля, а й небо, а на небi всi ми, а такожде i бiднi, будемо рiвнi. Я небагато хочу, я нiкого не уб'ю, я не хочу добра ближнього мого, я сам знайду, що менi треба, нехай тiльки бог благословить мене... Господи, благослови! - з великим почуттям промовив Кожема й перехрестився. - Благослови, боже, i прийми мене в царство твоє...

- Я, волостелине, дам тобi ще трохи грошей, - сказав Бразд i, вийнявши баранячий мiхур, заходився рахувати динарiї. - Багато не можу, а трошки дам... Десять, двадесять... Господи, благослови!

Але в цей час трапилось те, чого зовсiм не ждав Бразд i що на смерть перелякало його, - над самим теремом загримiв грiм, вдарила блискавиця, i в свiтлицi стало видно, як удень.

- Перун! - крикнув Бразд, який подумав, що це, либонь, Перун почув їхню розмову, бачив, як вiн дає грошi на християнську кумирню, й вирiшив його покарати. - Перун, чур мене! - ще раз крикнув вiн, схопився на ноги, пiдскочив на мiсцi, бо над теремом знову загримiло i знову вдарила блискавиця, а потiм, нiчого вже не тямлячи, випустив з рук мiхур iз грiшми, а сам кинувся пiд лаву.

Бразд чув, як по дерев'янiй пiдлозi терема котяться й брязкотять його грошi, як щось кричить волостелин Кожема, але страх перед Перуном i його помстою був такий великий, що вiн нiчого не тямив та й не мiг тямити.

Тiльки тодi, коли Перун став бити далi й далi й не видно вже було блискавиць, Бразд висунув голову з-пiд лави й подивився по свiтлицi.

Вiн побачив, що Кожема встиг викресати вогонь i запалити свiчку, розчинив вiкно, стоїть перед ним, дивиться, говорить:

- Iлля проїхав... Ну, посаднику, вилазь. Так хто, по-твоєму, дужчий - Перун чи Христос?

- Динарiї я розсипав, - глухо вiдповiв Бразд, якому шкода було грошей i який не хотiв признатись, що й досi боїться Перуна.

- А я зберу їх... зберу, - заспокоїв його Кожема. Все це й згадав посадник любецький Бразд, стоячи у вечiрню годину над Днiпром i думаючи над тим, з якими ж богами йому жити?

4

Коли три сини старiйшини Анта дiлили мiж собою спадщину, середульший син Сварг недаремно взяв собi всяку кузнь.

На дворищi, де жив Ант, а до нього ще чимало попереднiх поколiнь, споконвiку працювали самi на себе. Випалювали лiси й сiяли зерно, плели сiтi й ловили рибу, ставили бортi в лiсi й брали мед, ходили гуртом на звiра i гуртом також для потреб своїх варили залiзо.

Ще бувши малим, Сварг бачив, як це робилось. Тодi, найчастiше пiд осiнь, коли закiнчувалась робота на полi, чимало чоловiкiв збирались, сiдали в лодiї i їхали понад берегами, ходили по затоках, де були кручi, й болотах i або ж брали руками, або дiставали черпаками з дна важку, червонувату, жорстку руду.