Святослав

Кожема приймав дарунки нiбито неохоче.

- Добре, - говорив вiн, - вiзьму, либонь, бо... - вiн схиляв свою голову ближче до Бразда й таємниче шепотiв: - Бо мушу дати щось i князю чернiгiвському... У нього, знаєш, також - нi данi на бранi, нi честi вiд князя, нi слави на Русi.

- Х'ба ж я не знаю, - посмiхнувся на це Бразд. - Саме тому я додав трохи динарiїв.

Волостелин Кожема, звичайно, говорив правду: князевi чернiгiвському вiн мусив дати багато, князь вимагав вiд Кожеми дедалi бiльше й бiльше. I Кожема йому давав, як i всi волостелини. Звичайно, князь чернiгiвський не забував i Кожему - на шиї у волостелина була не срiбна, а золота гривна, знамена* (*Знамено - тут: знак, герб.) Кожеми - око з трьома рисами й променями над ним - все частiше й частiше можна було зустрiти на полях, в лiсах, на гонах над Десною.

Кожема ж, бажаючи допомогти своїм посадникам, дозволяв усiм їм, а також i Бразду, мати свої знамена.

- Яке ж знамено хочеш ти мати? - запитав вiн у Бразда.

Бразд був задоволений i, подумавши, сказав, що коли судилося йому мати знамено, то вiн хотiв би мати мiсяць пiд сонцем, бо, мовляв, ходить пiд волостелином, як пiд сонцем.

- Буть по цьому, - згодився волостелин Кожема. - Роби таке знамено... Кожема замислився.

- ...I постав своє знамено, - додав вiн, - на землi пiд Любечем: вiд оскола Днiпра до двох рядових могил...

- Улiба i Воїка, - пiдказав Бразд.

- Ти їх знаєш лiпше, - махнув рукою Кожема. - У нас пiд Остром свої могили. А вiд тих рядових могил на пiвнiч до випаленого лiсу, звiдти ж через березову дiброву знову до Днiпра, де Княжий брiд.

Бразд низько, скiльки дозволила йому спина, вклонився.

- А вiд Княжого броду, - вiв далi Кожема, - назад до березової дiброви, на пiвдень сонця до трьох могил i на захiд до Днiпра стоятиме моє знамено, - так велiв князь чернiгiвський.

- Скiльки маю сил, берегтиму, - ще раз вклонився Бразд.

Але не тiльки землю мав тепер Бразд. Як посаднику, йому не личило жити в якiйсь хижi. Мав же Кожема цiлий терем!

Бразд почав будуватись - на власнiй землi, на найкращому мiсцi, звiдки видно було Днiпро, всi свої добра. I не землянку чи хижу, а рублений з товстих соснових колод, з дахом iз драницi, не з вогнищем, а з пiччю, з комином, обмащений зокола i всерединi бiлою глиною терем.

Будувати його Бразду було не так вже важко - лiс вiн мав, купу в нього брав не один десяток людей. Тiльки Бразд кликнув - всi вони з'явились: нарубали лiсу, потесали, склали, вивершили, перекрили, накрили - добрий терем мав тепер Бразд. Здалеку видно було його з Днiпра!

Закупи ж обробляли йому й землю. Взявши купу, мусили вони робити на себе й Бразда. Строк купам минав, але Бразд давав новий строк. Коли б Бразд мав iнше серце, вiн би всiх оцих закупiв зробив обельними холопами* (*Обельний холоп - повний холоп, раб.). Але Бразд цього не робив!

I вже почав замислюватись Бразд над тим, у якого ж вiн має вiрувати бога. Досi думка про це йому нiколи не приходила в голову, вiн вiрив у богiв своїх отцiв - Перуна, Дажбога, Сварога, Волоса, а крiм того, в духiв предкiв свого роду - домовикiв.

Коли Бразд пiшов з дому своїх отцiв, то вiдчув, що духiв предкiв у нього не стало. Вiн не перенiс вогнища, пiд яким вони жили, духи залишились там, де й були, - в хижi Микули. Але вони й Микулi тепер не допомагали: вiн жив бiдно, голодував, мерз. Нi, щось сталося з духами предкiв, вони, либонь, пiшли зовсім з роду. Бразд у них вже не вiрив.

Замислювався вiн i над небесними богами - Перуном i iншими. Колись, у давнi часи, Бразд часто до них звертався, але тодi вони йому нiчого не давали, вiн тiльки боявся їх.

Пiзнiше Бразд перестав до них звертатись, бо переконався, що може дещо зробити сам, власними руками. I вiн робив це потай вiд богiв, щоб вони навiть не бачили. Бо, збираючи з людей, дещо брав собi, даючи князям, дещо собi залишав, а старi боги, як те достеменно знав Бразд, цього не любили.

Тепер Бразд боявся помсти богiв. I коли стояв пiд час грози на дворищi або, що набагато гiрше, їхав з чимсь до Остра чи був на Днiпрi, то, почувши далекий грiм i побачивши блискавицi, якi вцiляли в землю, тiкав, ховався, лiз у нору, пiд скелю, бо гадав, що це його шукають i хочуть покарати всемогучi.

- Чур, захисти мене, - шепотiв, ляскаючи зубами, Бразд.

Боги не покарали його. У Бразда стало легше на душi. Вiн зрозумiв, що богам не до нього. Поглянь навкруг - скiльки є таких посадникiв, волостелинiв, князiв земель, воєвод, бояр, тiунiв, огнищан... їх-як пiску над Днiпром. Та хiба ж може Перун усiх їх вибити? I хоч вiн i надалi ховався вiд грому й блискавиць, але тримався спокiйнiше, бо менше вiрив у силу старих богiв, тiльки йому було якось порожньо на свiтi без бога.

Тодi Бразд почув про Христа. Власне, про Христа й християн вiн чув уже ранiше. У самому Любечi, як вiн знав, були вже таємнi християни, тiльки вiн не цiкавився ними.

Почув же вiн нове про Христа й християн саме вiд волостелина Кожеми, коли одного разу приїхав до нього й привiз кiлька возiв усякого добра, а на додачу трохи золота i срiбла.