Святослав

Уранцi й надвечiр невелика родина сiдала навкруг вогнища. Вiста наливала в миски страви, клала дерев'янi ложки, їжа в них була одноманiтна, убога - юшка з в'яленої риби з прiсними коржами, спеченими на камiннях вогнища, сочиво з гороху або квасолi, iнодi цiж iз ситою* (*Цiж iз ситою - кисiль з розчином меду.). Тепер уже Микула лив ложку юшки й кидав дрiбнi шматочки коржа у вогонь. Принишклi Вiста й Малуша дивились, як вогнянi язики обгортають i поглинають жертву, потiм починали їсти. Тiльки батько Ант нiчого не їв, лише зрiдка ковтав воду. Дивно було, як тiльки живе старiйшина.

Пiзньої ночi Микула сидiв бiля вогнища i думав. Вiста i Малуша вже спали. У вогнищi потрiскувало й сичало мокре корiння, неначе там хтось сидiв i важко дихав. Звуки долiтали i з-за стiн хижi. Одного разу здалося, що десь близько плаче дитина, iншим разом чувся безугавний, страхiтливий легiт, iнодi бiля самого порога лунали дивнi кроки - не людини i не коня...

Але Микулу цi звуки й шуми не дивували й не лякали. Вiн, як i всi його предки, що споконвiку жили над Днiпром, вiрив у те, що на свiтi є боги добрi i боги злi, що людина може жертвою купити у добрих богiв щасливе життя, але не повинна ворогувати й з богами зла.

Дослухаючись до звукiв i шумiв ночi, вiн пiзнавав за дверима кроки домовика, що має цапинi копита, на вiтах дерев плакали, як малi дiти, нави, на даху реготались диви, а пiд вогнищем у землянцi ворушились чури - душi предкiв.

I раптом вiн почув тихий голос батька Анта:

- Микуло!

Вiн аж здригнувся, бо нiяк не сподiвався, що батько Ант може подати голос. Схопився i одним кроком опинився бiля помосту.

Батько Ант дивився на нього таким поглядом, нiби хотiв переконатись, чи справдi то син стоїть перед ним.

- Микуло!

- Це я, батьку Ант! Що треба? Старiйшина сказав:

- Нiчого... Чи готовi сани?

- Сани?

- Так, так, вони мусять стояти за порогом... Подивись...

Микула зрозумiв i жахнувся батькових слiв. Сани! Отже, вiн збирався у далеку дорогу - до пращурiв.

- Сани готовi, - сказав Микула.

- То й добре, - промовив Ант. - Я вже буду їхати. Вiн на мить замовк, одкинув голову i довго дивився на димар, куди тонким струмком вкочувався дим... Потiм сп'явся на руки, провiв очима по землянцi й помосту, де спали Вiста i Малуша.

- Тут нiкого немає? - запитав Ант.

- Нi, батьку Ант, тут нiкого немає, - швидко вiдповiв Микула, думаючи, що старiйшина знову втрачає свiдомiсть.

Батько Ант сидiв на помостi, впираючись руками в дошки. Обличчя в нього блiде й суворе, очi чистi, вiн навiть не хрипiв, не кашляв, був лише неспокiйний.

- За порогом хтось стоїть, - сказав вiн.

- Нi, батьку, - вiдповiв Микула, - там нiкого немає.

- Не говори, - перебив його Ант. - Я знаю... Вони стоять, ждуть. Iди ближче. Слухай, Микуло... Вiн замислився, нiби пригадував щось.

- Так, так, - повiв далi вiн. - Отодi за лiсом мене вцiлив печенiг... стрiлою в груди... Але я вистояв, сховався, а потiм поповз у поле, вбив печенiга бiля могили старiйшини дiда Воїка. I там я довго лежав... Уночi ж, коли зiйшов мiсяць, до мене прийшли Улiб i Воїк, всi старiйшини, вони сiли навкруг мене iз мечами й щитами, довго говорили... Але що, що вони менi сказали?

Ант знову замовк, заплющив очi, намагаючись, певне, уявити, як вiн лежав уночi в полi на могилi, як сидiли, поставивши бiля себе щити й спираючись руками на блискучi мечi, давнi прадiди його, як один за одним вони говорили.

- Старiйшина Улiб сказав: "Ант вже багато прожив на свiтi, вiн старий i немiчний, покличемо його до себе!" А старiйшина Воїк вдарив мечем об землю й морив; "А хто берегтиме наш скарб?" Тодi всi сказали: "Нехай вже сам Ант думає, кому берегти скарб". Ти чуєш, Микуло... Сани стоять, я пiду до предкiв, i вiднинi старiйшиною роду будеш ти... Слухай, Микуло, i запам'ятай... Бранi були преждє дiдiв наших i при батьках наших, свiт стояв до бранi, брань була до свiту... Не я винен, що рiд наш розпадається i вже розпався... Але роди знову зiйдуться i зiллються... Тобi заповiдаю - бережи рiд свiй, бережи скарб, що залишився нам вiд батькiв i дiдiв...

- Який скарб? - вирвалось у Микули.

- Цей скарб лежить у землi над Днiпром... Вiзьми рискаль i шукай його... Вiн закопаний тут, за городищем, над Днiпром... Ти чуєш, Микуло?

- Чую, батьку Ант.

- Збережеш скарб?

- Збережу, батьку.

I раптом на очах Микули батько Ант змiнився: обличчя його стало блiдим як крейда, погляд поплив по хижi.

- Ти чуєш? - тривожно запитав вiн.

- Що?

- Вони шумлять - iдуть. I несподiвано:

- Де мiй лук i стрiли?

- Он висить лук, а он стрiли,

- Дай менi лук, дай стрiли... Та швидше, Микуло... Микула кинувся до стiни, зняв лук, вибрав стрiлу. Тодi Ант встав з помосту, взяв лук i стрiлу, пiшов до дверей, вiдчинив їх. Микула не знав, куди збирався йти батько, але й сам кинувся вперед, пiдтримав Анта. За дверима лежала чорним чорна нiч, нiчого не було видно - порожнеча, пустка. Але Ант, напевне, щось бачив серед цiєї ночi, бо затремтiв, схопив у лiву руку лук, поклав на тятиву стрiлу.