Святослав

Вiн пiшов у куток хижi, взяв трiсок, якi дереводiли натесали, готуючи корсту для батька Анта, i кинув їх до вогнища. Потiм усi троє сiли до вогню так, що майже торкалися головами.

- Добре... добре... - почав Бразд. - От ми й зiбрались тут, при вогнищi, то поговоримо про дiло.

- А про яке дiло говорити маємо? - запитав Микула й поворушив трiски, що встигли вже пiдсохнути й одразу ж повилися вогняними язиками, залопотiли.

- Та про озадок* (*Озадок - спадщина.) той, - вiдповiв Бразд, одвiвши голову вiд вогнища, що обпiкало йому шкiру, й дивлячись на брата великими блискучими очима, в яких вiдбивалося полум'я й жар.

- Слухай, Бразде! - крикнув тодi Микула. - Та хiба ж можна нинi, коли ще й вогнище не перегорiло, говорити про озадок!

- А коли ж про це й говорити, як не нинi, - суворо процiдив Бразд, i Микула на цей раз чомусь не пiзнав голосу старшого свого брата. - Оже отець Ант, помираючи, роздiлив би дом свої дiти, на тому б i стояти, паки ж без ряду* (*Без ряду - без заповiту.) помер, то всiм дiтям озадок... Так говорив i сам батько Ант. А вже вiн знав закон i покон...

- То правду, правду мовив Бразд, - втрутився Сварг. - А чому маємо ждати? Нинi кiнчимо все.

- Але що будемо дiлити? - обвiв очима хижу Микула.

- А все, - широко розвiвши руки, неначе обнiмаючи вогнище, хижу i всi речi в нiй, сказав Бразд. - Все подiлимо, що лишилося по батьку...

У цей час у вогнищi розпалилося, загоготiло, iз нього з трiском посипались в усi боки iскри, i Микула подумав, що то, напевне, душi пращурiв, якi звичайно живуть у теплi пiд вогнищем, почули їхню розмову, гнiваються, але не сказав нiчого про це братам, а промовив стиха:

- Так от чому ви залишились, браття, i не можете спати... Ех, брати, брати!..

- Зажди, - перебив його Бразд. - Ти що, сваришся? Може, ти не згоден, тодi розтяжаємось про озадок перед князем, нехай дєтський*(*Дєтський - княжий виконавець.) iде нас дiлити. На покорм вiзьмемо, дамо йому гривню кун*(*Гривня, куни - грошовi одиницi.) за в'їзд i на виїзд... А може, батько Ант залишив усе тобi? Так ти говори, розтяжаємось... Ну, говори!

- Ну, говори! - крикнув сердито вже й Сварг.

- Нi, брати! - вiдповiв їм Микула, якого злякала сама думка про те, що вони, сини старiйшини, пiдуть розтяжатись до князя. - Не треба нам тяжби, нiчого менi батько не залишав, а заповiдав одно: бути таким, як вiн, берегти рiд, вогнище наше.

- Вогнище тобi й буде, - промовив Бразд, - по закону давньому вiдомо, що якщо отень*(*Отень - батькiвський.) двiр буде без дiла, то належить меншому синовi... Ти, Микуло, менший, - твiй i двiр, i рiд, i вогнище... Але хiба, крiм вогнища, нам нiчого дiлити?

Низько схиливши голову на руки перед родинним вогнищем, яке вже встигло перегорiти й пригасало, сидiв i думав важку думу Микула. Бразд говорив правду, - вiн дiє i чинить так, як велить усталений вiками покон i як велiв робити сам батько Ант... Але i покон, i батько Ант говорили про членiв роду, а Ант був головою всього роду, i оце вогнище, бiля якого вони зараз сидять, - це ж вогнище не Анта, не Микули, а знову ж усього роду.

Але Микула не мiг розповiсти цього братам.

- Дiлiть! - сказав вiн i з одчаєм махнув рукою. - Дiлiть вогонь, мене, жону...

- Навiщо нам дiлити вогонь, жону... - глузливо засмiявся Бразд. - Подiлимо тiльки те, що було Антовим, нашим, кожному - своє...

- Дiлiть! - ще раз сказав Микула.

- А дiлити нам i небагато, - повiв Бразд. - Про двiр i хижу ми домовились - ти менший, це твоє... Але є, Микуло, лядина...*(*Лядина - поле, оброблена земля.)

Микула подивився на Бразда, нiби не розумiв його.

- Та хiба ж мало землi навкруг? Бери хоч i всю, до самого города Києва.

- Навiщо менi вся земля? - хижо засмiявся Бразд. - Багато землi менi не треба, трохи маю, трохи мушу додати. Тому й сказав про лядину, про ту землю, яку ми родом обробляли, де рубали дерева, палили пнi, орали, засiвали оцими-о руками. Вiд лiсу до пiскiв - от про що говорю. Кому її дати?

- То, може, хай тобi i буде лядина? - допомiг Браздовi Сварг. - Менi, браття, землi не треба, я вже якось без неї проживу. Микула, бачу, теж за лядину не б'ється. Бери її собi, Бразде.

Коли б це трапилось пiзнiше, Микула дiяв би iнакше, тодi б вiн напевне замислився над тим, чому Бразд завiв мову про лядину, але зараз вiн тiльки крикнув:

- Бери собi лядину, брате!

У цю годину, коли йому було так важко, вiн подумав ще й про коня, про якого пiсля похорон усi забули i який, либонь, бродить десь на луках... старий, немiчний кiнь.

- То й коня бери, - сказав Микула.

- Кiнь буде тобi, - заспокоїв його Бразд. - Кiнь при дому... А от возiв, їх два, - подiлимось, Микуло.

- Один буде тобi, Бразде, - сказав Сварг, - один Микулi, а я скую собi сам.

- Вiзьму, - згодився Бразд. - Але там у клiтях є ще й лемешi, рала. Тобi, либонь, не треба, Сварже?

- Не треба, - вiдповiв Сварг, - скую.

- Тодi навпiл, Микуло?

- Бери хоч i всi.

- Нi, - заперечив Бразд, - тiльки навпiл. I корчагами в дворi, куди колись насипали всяке жито, i батьковим одягом також подiлимось.