Святослав

Iмператори Костянтин i Роман одягалися. Це була складна церемонiя. Дiєтарiї принесли з камори святого Феодора великi скринi з царським одягом - дивiтисiями з хламидами - i ларцi з вiнцями. Коли дiєтарiї вийшли, безбородi євнухи почали одягати iмператорiв...

На цей раз iмператор Костянтин примусив себе довго ждати. Вже всi сановники з євнухiв, патрикiї, вищi чини гвардiї стояли позад i обабiч трону, пiд стiнами палати, натискували один на одного i намагались не ворушитись, вже папiя - котрий уже раз! - у своїй каморi роздував i роздував кадило, спiваки, що стояли за завiсами, обливались сьомим потом, а iмператора не було й не було.

Нарештi серед напруженої тишi, яка панувала в Золотiй палатi, почулися кроки багатьох нiг iз пiвденної камори, дiєтарiї широко розчинили срiбнi дверi, якi туди вели, i iмператор ромеїв Костянтин, а за ним спiвцарствуючий Роман з'явились на порозi.

За завiсами почувся мелодiйний спiв хору Софiї:

- Многi лiта вiнценосному iмператору... А iмператор, у багряному, золотом шитому дивiтисiї, пiдперезаний широким поясом, з хламидою на плечах, iшов вiд срiбних дверей, зупинився перед iконою Христа й вклонився, пiдiйнявся сходами i дуже повiльно сiв на трон.

Тодi папiя схопив своє кадило, пройшов з ним по палатi, починаючи вiд дверей на захiд до трону iмператора, обкурив царя, женучи на нього хмарки ладану й смирни.

- Многi лiта богохранимому нашому василевсу! - гримiв хор.

Так сидiв на тронi iмператор Вiзантiї - наступник бога на землi, василевс Нового Риму, владар мiльйонiв людей.

- Логофета!* (*Логофет - церемонiймейстер.) - почав вiн церемонiю, звертаючись до папiї.

Все сталось дуже швидко: розкривши завiсу, папiя вийшов в Левзiак, де вже ждав його адмiсiоналiй* (*Адмiсiоналiй - адмiнiстратор.). Той одразу викликав логофета. Ось логофет з'явився на захiдних дверях, упав ниць перед iмператором, а позад нього стала княгиня київська Ольга.

10

Княгиня Ольга немарно провела багато часу на подвiр'ї монастиря Мамонта. Серед людей, яких вона там зустрiчала, траплялись такi, що побували у Великому палацi, i вiд них княгиня Ольга вже знала, якi палати й чудеса є в цьому палацi, як i де приймають iмператори, чула, звичайно, i про Золоту палату - Магнавру.

А все ж княгиня не могла уявити всього, що її жде, i, ставши на порозi Магнаври, на хвилину розгубилася. Перед нею тягнулась довга й широка, вся залита вогнями палата, попiд стiнами її стояло безлiч людей, у кiнцi ж палати, де було найбiльше свiтла i де все сяяло золотом, височiв вкритий багряними килимами, оздоблений золотими деревами, пiд якими стояли позолочен леви, помiст, на ньому золотий трон, на тронi сидiв, як це одразу ж зрозумiла княгиня, iмператор Костянтин.

Тисяча очей прикутi були в цю хвилину до неї. Усi знали, кого в цей день приймає iмператор Вiзантiї, кожен iз цих людей багато чув про русiв i хотiв їх бачити, хотiв дiзнатись, яка з себе пiвнiчна княгиня, як вона одягнена, як поводитиметься в Великому палацi?

Княгиня стояла на порозi Магнаври. Була вона надто блiда, трохи сувора, з темними очима, мiцно стиснутими устами... Одягнена була княгиня в бiлу тонкого шовку з срiбними хрестами сукню iз золотим пружком по краях, пiдперезана широким червоним поясом, на плечах у неї легко лежало корзно з багряного оксамиту, оторочене соболями, голову княгинi покривала бiла шовкова пов'язка, кiнцi якої спускались на плечi. На шиї в неї висiв знак княжеського роду - золота гривна з пiдвiсками, вiд скронь спадали великi, прикрашенi дорогими камiнцями колти.

Жони, якi стояли позад княгинi, одягненi були простiше, але достойно, на них не було пишних золотих чи срiбних оздоб, сукнi - темнi, тiльки на двох - княжого роду - багрянi, iз золотою iскрою. Пояси, уставки на груди i плечi, намiтки на голови ткали чудовi київськi майстри, що брали узори з квiтiв, трав, дивних звiрiв.

Ще далi за жонами стояли чубатi, з довгими бородами купцi й сли, що постатями своїми i одягом нагадували воїв. Вони були в темних, шитих золотою й срiбною ниткою свитках, пiдперезанi високими шкiряними поясами з кишенями для ножа, огнива, горстки солi. Не було тiльки в них бiля поясiв мечiв.

Коли княгиня рушила з мiсця, сталося диво. Усi в палатi стояли нерухомо, нiхто не подавав голосу, i раптом у цiй тишi почулись чарiвнi звуки - то на позолочених деревах спiвали зробленi якимсь умiльцем птахи, потiм заворушились, вiдкрили свої пащi й ударили хвостами об землю позолоченi леви, вони висували довгi язики, ревли...

Але княгиня чула вже про цi дива й не звертала уваги на позолоченi дерева й левiв. Вона бачила iнше: кiлька євнухiв пiдставляли їй свої плечi, щоб вона сперлась на них, але княгиня рiшучим рухом вiдмовилась. Коли ж логофет, що крокував поперед неї, дав їй знак зупинитись i впасти ниць перед iмператором, вона не зупинилась i не впала, а все йшла i йшла вперед, за нею крокували жони її почту, сли, купцi, товмачi й слуги - бiльше як сто чоловiк.

I тiльки тодi, коли до трону було зовсiм близько, княгиня Ольга зупинилась, а позад неї став увесь почет. Тепер княгиня ждала, що скаже логофет.