Святослав

Усi мовчать. Негоже говорити, коли мовчить княжич. А вiн їде, попустивши повiддя, iнодi тiльки, коли кiнь змiнить ногу або вiд Днiпра вiйне свiжий вiтрець, пiдведе голову, подивиться навкруги замисленими очима. Про що думає княжич i чим стурбований? Чому в сiрих його очах часом свiтиться радiсть, а iнодi промайне й тривога?

Та хiба може гридень, а хоч би й сотенний, знати княжi думки? У князя - своє, у гридня - своє. Добриня думає про своє, вiн знову запитує себе: чому так сталось? Де причина?

Гарцюючи на конi за княжичем Святославом, пощипуючи час вiд часу тонкий вус, то попускаючи, то натягуючи повiддя, граючи списом i мiцно тримаючи щит, Добриня сьогоднi здавався сам собi набагато кращим, нiж учора, i, безперечно, кращим вiд iнших гриднiв. У пам'ятi постали днi, коли йому не раз доводилося супроводжувати разом з iншими гриднями княгиню Ольгу, а кiлька разiв i княжича Святослава. I хоч тодi нiчого незвичайного не трапилось, Добриня тепер знаходив, що все було незвичайним: там вiн перший допомiг княгинi вийти з човна, там вiн перший пiдвiв княжичу Святославу коня... Бач, Добрине, який ти добрий, бач, чим заробив собi честь i славу. Так вище ж голову, тугiше повiддя, сотенний!

5

Швидко минає в життi людському весна, швидко пливуть теплi й щедрi днi лiта, але найшвидше пробiгають днi й ночi любовi...

Княжич Святослав переживав справжню весну. Вiн їздив, як i ранiше, на лови, з дружиною своєю побував влiтку за Переяславом, у Роднi, їздив у лiси за Любечем.

Але тепер, де б вiн не був, де б не ночував у полi, де б не стояв у степу, на високiй могилi, вiн бачив її обличчя, мрiяв обняти її, впитись у тугi уста, ще раз i ще раз горiти в шалу любовi.

Навiть дружина не пiзнавала свого князя. Ранiше вiн був замислений, сторожкий, неговiркий. I нiби хтось пiдмiнив їхнього князя: на обличчi його весь час грала посмiшка, рухи стали твердiшими, вiн бив орла на льоту, смiливо йшов iз списом на тура, наздоганяв у степу дикого коня.

Особливо ж вiн був щасливий, коли повертався з дружиною до Києва. Це бувало звичайно надвечiр, коли теплом дихав Днiпро, повiтря було насичене пахощами достиглих яблук, меду й квiтiв, десь далеко-далеко в лугах народжувалась пiсня.

Напоєнi сонцем, обвiянi вiтрами, трохи стомленi, але дужi, мовчазнi, але щасливi, перепливали вони на конях через Днiпро й Почайну, виходили на берег, обмивались у теплiй водi i їхали через торг Подолом, пiдiймались узвозом з передграддя, мостом, що здригався й гримiв пiд копитами коней, в'їжджали на Гору.

I знову нiч любовi, чудова нiч, коли не вистачає слiв, коли все навкруг, здається, оспiвує i славить кохання.

А неминуче й невблаганне ходило вже близько бiля княжича Святослава й Малушi, тiльки вони цього не знали й не вiдчували.

Був мiсяць червен* (*Червен - липень.) - чудовий час, коли в Києвi й навкруг достигали овочi й виноград, на полях пахло житом, в лiсах - медом. В цьому дозвiллi, серед невимовної буйної краси цвiла й їхня любов.

Прийшов зарев* (*Зарев - серпень.), зарипiли вози, встали стовпи куряви над шляхами - багатство садiв, безмежного поля, лiсiв плавом пливло до княжих клiтей, засiкiв, медуш на Горi. Малуша рук не чула, пiдiймаючи кадi, кошi, дiжки, цебра, у неї вiд тяжкої працi пiдгиналися ноги. Але надходила нiч - все забувалось, бо молодiсть не знає втоми, а любов для неї - спочинок...

А потiм настав ревун, вiйнуло холодом над Днiпром, студена стала вода, в'яли трави й квiти на берегах, птахи летiли на пiвдень, а в Малушi заболiло серце.

Вона не знала, коли це почалося, але ходила сама не своя. Вночi не спала, вдень не їла, зблiдла, змарнiла, тiльки очi блищали. Правда, iнодi в них спалахувала тривога.

Однiєiї ночi вона довго, здригаючись вiд ударiв власного серця, ждала Святослава. А коли вiн прийшов, призналась.

- Княжичу любий, - несмiливо почала Малуша, - не знаю, чи й говорити, але щось недобре менi... По щоках у неї котились сльози.

- Ну, чого б тобi сумувати, - спробував заспокоїти її Святослав. - Не плач...

- Мабуть, я непразна* (*Непразна - вагiтна.) суть...

Вона пильно стежила за його обличчям i очима: хотiла знати, що думав Святослав.

Але прочитати щось певне на його обличчi вона не могла. Княжич Святослав чув її слова, зрозумiв, що сталося, але дивився не на неї, а далеко за вiконце, де високо в небi висiв срiблястий мiсяць.

- Що ти думаєш, княжичу? Мабуть, ти тепер ненавидиш мене, я тобi тепер не потрiбна?..

- Нi, Малушо, - вiдповiв вiн. - Не про те я думаю, а про те, що маємо робити. I ми зробимо, все зробимо так, що буде добре...

- Але що робити?

- Не поспiшай, Малушо, дай подумати, збагнути...

Наступної ночi вона була дуже неспокiйна: чи прийде до неї княжич Святослав? А як i прийде, то чи буде такий, як i ранiше?.. О, як нетерпляче чекала вона цiєї ночi, крокiв за стiною в темрявi, доторку руки до клямки (вона так добре знала цей доторк!), тихого скрипу дверей, а потiм - його самого, любого, єдиного.