Святослав

Імператор Костянтин нібито уважно слухав княгиню Ольгу, а вона розпалювалась все більше і більше.

- Знову ж, - вела вона далі, - у Константинополі купці наші можуть купувати вино, мастики й парфуми, а от паволок, шовку та оксамиту тільки на п'ятдесят золотників кожен... Чому це так, імператоре? Я хочу не вином напоїти, а одягти Русь.

- Наші імператори, - сказав уперто Костянтин, - уклали ряд з князями руськими про торгівлю, і я не бачу потреби змінювати його.

- Отці наші думали, що договори їхні будуть виконуватись. . .

- Я подбаю, княгине, щоб вони виконувались, - сухо сказав імператор, - але чому Русь не виконує договорів?. .

- Про що говорить імператор?

- Я говорю про те, що ще за імператора Льва Премудрого патріарх Фотій встановив на Русі християнську митрополію, але вже сто літ Русь і князі її не приймають цієї митрополії. . .

- Я християнка, - сказала княгиня Ольга.

- Я знаю, і тим більше дивуюсь.

- Це не дивно, - запально промовила княгиня, - не токмо я, багато християн вже є на Русі. Є у нас і храми, і священики. Але Русь не хоче бути під патріархом константинопольським.

- Чому?

- Мабуть, тому, чому й болгари-християни не коряться патріархові константинопольському, а мають свого патріарха. Ми, імператоре, дуже любимо і бережемо закони наших батьків. І хоч змінюємо ці закони, але це знову закони наші, свої. Руські люди не терплять нікого над собою, вони не вміють бути рабами...

- Та невже ж християнство - це рабство?

- Я християнка і знаю, що християнство - це не рабство. Але бути під патріархом константинопольським - це все одно, що бути під імперією.

- Княгиня Ельга дуже одверта і гостра на слові, і дуже шкода, що не хоче мати мене хрещеним батьком.

- Так, імператоре, я хрещена суть презвутером болгарського кагана Симеона... Але хіба немає шляхів, щоб поріднити Візантію і Русь?

- Про які шляхи говорить княгиня?

- Імператор, дай боже йому здоров'я, має кількох дочок... Я ж маю двох синів, і з них старшого Святослава. . . Княжич Святослав зараз на порі, скоро посаджу його на Київському столі. . . А що, коли б київський княжич Святослав поріднився з імператором Візантії?

- Він еллін* (*Ромеї називали еллінами всіх нехристиян.), язичник. . .

- Так, він язичник! Але ж юдеї, хозари - і ті родичі римських імператорів.

- Ті імператори римські, - відповів Костянтин, - що ріднились з хозарами, мають анафему, я ж хочу мати не анафему, а життя вічне. . .

- Шкода, імператоре! Колись княжич Святослав побуває в Константинополі і імператор пересвідчиться, який він справедливий, сміливий. . .

З невеселими думками залишала княгиня Ольга Великий палац імператорів ромеїв. Вийшла вона з покоїв Костянтина пізньої години. Увесь почет її ждав у Орології й, очевидно, трохи непокоївся.

Темними вуличками, майданчиками, де височіли стрункі кипариси й дзюркотіли фонтани, довгими лункими переходами, оточені сановниками, царевими мужами, охороною, пройшли вони мовчки до воріт Великого палацу, попрощалися, сіли у колісниці й поїхали через широку площу, а далі вулицею Меси.

За той час, поки вони були в палаці, погода змінилася. Над Золотим Рогом і Галатою повисла чорна грозова хмара, час від часу в ній спалахував вогонь, глухо гуркотів грім, до землі летіли, били сліпучо-білі гострі блискавиці.

У такі хвилини видно було весь похід, що мчав вулицею, - візників, коней, які боязко ворушили головами, княгиню, її супутників, що, вчепившись за поручні, намагались не випасти з колісниць.

- Ну як? - один тільки раз запитала княгиня Ольга в своїх родичок і боярських жон. - Такого чуда ми не бачили? Красоти тоя не забудемо?

Жони мовчали. Чудес і краси Константинополя немов і не бувало, цієї ночі у Великому палаці вони побачили щось інше.

Вони їхали вулицями Константинополя дуже довго, перед ними з обох боків у півтемряві виникали й тікали назад будинки, кипариси, пам'ятники й колони. Скрізь було порожньо, вряди-годи тільки зустрічались їм нічні сторожі, де-не-де у вікнах теплілись схожі на світлячки вогники.

Княгиня Ольга не бачила всього цього, не дивилась на примарний нічний Константинополь. Гірка образа, біль, злість стискували її серце, рвали груди.

2

Історики різних часів і різних народів витратили гори паперу й ріки чорнил, описуючи, як літа 957-го княгиня Ольга на лодіях з купцями своїми їхала до Константинополя, які дари везла вона з собою, як приймали її імператори і що говорили з нею. Думали ще й про те, в які дні імператор Візантії її приймав - дев'ятого вересня і вісімнадцятого жовтня чи в якісь інші? Зрештою вони прийшли майже до одностайної думки, що імператори приймали княгиню Ольгу вдруге вісімнадцятого жовтня, бо тільки літа 957-го неділя припадає на вісімнадцяте жовтня. А чи приймали імператори княгиню Ольгу вперше дев'ятого вересня, чи в якийсь інший день - про це сперечаються ще й досі.