Святослав

- В далеку сторону я їздила, - відповіла вона, - я бачила так багато, що, либонь, і не розкажеш, їхала я туди, як і ти знаєш, з великими сподіваннями, але від сподівань тих зараз нічого в мене не лишилось. Лживі й хижі ромеї, наді мною вони посміялись, двоєручать з нами, хозарами, болгарами і всіма язиками...

- Так треба їх бити, - сказав Святослав.

- А хто поведе рать на брань? - запитала княгиня.

- Я поведу Русь проти Візантії! - запальне вигукнув він.

Вона подивилась на нього теплими материнськими очима.

- Може, колись і настане такий час, коли поведеш ти Русь проти Візантії. Але днесь я сиджу на столі, знаю, як важко жити нашим людям, тому і їхала до ромеїв, щоб нагадати імператорам про давній наш мир, сказати, що ми й зараз хочемо жити в добрі й любові... Хіба, сину, коли ворог хижий, мстивий і ненависний, треба тільки рубатись з ним? А чому не поговорити з ним ласкою і любові... Он каган хозар помирився з ромеями, взяв у жони дочку імператора...

- Нехай хозарський каган і цілує царгородську царівну, - не стримався Святослав, - але київським князям ці царівни не до пари.

Княгиня Ольга засмучено похитала головою.

- Це ти марно говориш, Святославе. Поріднитись з імператором ромеїв, у якого є п'ять дочок, Київському столу було б дуже добре, і я, признаюсь тобі, говорила про це імператору Костянтину...

Широко розплющеними очима він дивився на неї.

- Але імператори ромеїв, - швидко додала вона, - носять гординю в своєму серці, вони вважають нас еллінами й дикунами, і тому Костянтин відповів, що християнська віра забороняє імператорам ріднитись з нами.

Щось схоже на радісний вигук, а разом і зітхання вирвалось з грудей Святослава.

- Дяка богам, - крикнув він, - що я досі не був християнином, а тепер я і поготів ним не буду!. .

- Але я, - повела далі мати, - знайшла дівицю незгірше, як дочки у імператора Костянтина, і привезла її сюди, до Києва... Ти бачив її - угорську князівну?

- І що? - не зрозумів її Святослав.

- З уграми у нас давно існує мир, а коли ми зміцнимо його шлюбом, то помножимо наші сили...

- То це, - задихаючись, прохрипів він, - ти привезла мені жону?

- Так, Ільдіко-Предслава мусить бути тобі жоною.

- Ні, - схопившись за голову, сказав він, - цього ніколи не буде, не може цього бути, мамо...

Вона підійшла до нього ближче й поклала руку на його голову.

- Ти забув, Святославе, що я - твоя мати, - сказала вона, - і як мати мушу і нині дбаю про твою долю...

- Я знаю, - відповів він, - що ти моя мати, ти - княгиня і хочеш знайти мені добру, достойну жону. Але я не можу взяти в жони угорську князівну, бо люблю іншу, не царівну й не князівну.

- Знаю про це, - промовила княгиня Ольга.

- Що ти знаєш?

- Усе знаю, - тихо відповіла княгиня. - Про тебе, Малушу і про те, що вона непразна...

- Звідки ти знаєш? Хто тобі це сказав, мамо?

- Хіба не однаково, хто сказав, - сама маю очі, бачу...

Княжьч Святослав все дивився на матір, ждав, що вона скаже далі. Але вона мовчала, певно, ждала, що скаже син.

- Навіщо ти зробив це, Святославе? - нарешті запитала вона.

І раптом - не з упертістю вже, а зовсім інакше, схвильованим голосом, від самого серця - Святослав сказав:

- А коли люба мені Малуша, як сонце, земля, як ти, мамо, коли люблю я її...

Княгиня Ольга відчувала, знала, що син її говорить правду, що любить Малушу так, як люблять тільки раз у житті, але мусила відповісти:

- Невже ти думаєш, що в мене немає серця? Невже вважаєш, що не люблю тебе? Ні, Святославе, люблю тебе, тільки добра бажаю. А через це скажу - нині ти княжич, землями правлю я, проте почуваю себе недобре, старію, слабію і вже скоро закінчу земні справи. Хто ж тоді сяде на столі Київському?

- Не говори про це, мамо!

- Ні, - сказала вона, - говорити про це повинна, мушу... У великий і страшний час живемо ми, сину. Допреже важко було руським людям боротися з ворогами, які йшли і йшли на нас, намагались знищити, розгромити... Скільки вже крові пролилось до нас над Дніпром і Руським морем, скільки людей загинуло за те, щоб жили ми. Але такого часу, як нині, ніколи ще не бувало. Зараз я проїхала до Візантії, була в болгар і угрів - бачу й знаю, що велика загроза насуває на Русь. На схід сонця стоять хозари, над Руським морем пильнують ромеї, на Болгарську землю можна було б надіятись, але кесар Петро продав Болгарію ромеям, а Візантія рано чи пізно воюватиме з нами. Хто тоді поведе Русь? Чому ти мовчиш, сину? Ти ж тільки-но говорив, що згоден вести...

- Так, говорив...

- Але щоб вести Русь на Візантію, треба бути князем...

Святослав мовчав.

- Невже ж ти думаєш, що будеш князем, коли візьмеш Малушу? Ти знаєш, що таке Гора?

- Що Горі до мене й Малуші?! - крикнув Святослав.

Княгиня Ольга похитала головою.

- Сину мій, сину, - зітхнула вона. - Ти ще не знаєш Гори, не відаєш, де живеш. Над землями Русі київський князь, нині я їх княгиня, але підпирає нас Гора, бояри й воєводи, всякая князья земель. Важко мені з людьми моїми, але ще важче з Горою. Вони льстиві, - з серцем, на весь голос говорила княгиня, - вони хитрі, вони вимогливі й неситі, і я вже не знаю, сину, як і задовольнити їх...