Святослав

- Що ж це ти вчинила? - так само суворо сказала княгиня. - Я тебе взяла до терема, вірила тобі, ключницею своєю зробила, а ти так віддячила - звабила княжича...

У розпачі Малуша обхопила голову руками, вся здригалась від ридань, але, дивлячись просто в очі княгині, відповіла:

- Ні, ні, княгине, я ніколи не зваблювала княжича Святослава, і я не винна, не винна, матінко княгине. Я тільки пішла до Дніпра разом з усіма на Купала, а Купало відвів мене від вогнів до темного берега, і там я побачила княжича Святослава. І княжич не винен, Купало і його звабив, звів нас над водою... А що далі було, я не знаю, любила княжича і люблю, хоч знаю, що не смію... Та що мені робити?

- Люблю! - тихо промовила і зітхнула княгиня Ольга. - Але ж ти й непразна...

- Я не знаю, що зі мною робиться, матінко княгине, але тоскно мені, мліє все тіло, місця не знаходжу, вночі не сплю... Це боги покарали мене, вже далі несила, не можу.

І Малуша замовкла, бо помітила, що княгиня одвела свої очі й дивиться на темне вікно світлиці, за яким десь по той бік Дніпра переливалась велика вечірня зоря.

- Великий гріх ти вчинила, Малушо, - промовила княгиня, - і заслужила великої кари. Ти - роба, Святослав - княжич, завтра - князь; він - глава всій нашої землі, захисник людей, на нього дивиться увесь світ. А ти посміла стати поруч із ним. Чи розумієш ти, що наробила?

- Я розумію, княгине, - відповіла Малуша. - Я не смію стати поруч із князем, я не знала, що так буде, і ніколи, ніколи, княгине, я не думала про це, нічого не робила... Все зробив Купало... Тепер мені лишається одно - до Дніпра і в воду...

- Ні, - суворо сказала княгиня Ольга. - Якщо ти підеш до Дніпра, це буде ще один і ще страшніший гріх, бо не одну себе ти вб'єш, а й княжича дитину...

- Тоді, княгине, я піду до батька в Любеч...

- Ні, - заперечила княгиня, - і до Любеча тобі йти не можна. Хто там повірить, що так склалось, рідний батько тебе за блуд вижене з хижі.

Малуша мовчала.

- Колись, - сказала тоді княгиня, - я тебе, Малушо, взяла до двору й зробила ключницею своєю. Ти працювала добре, милостницею моєю була...

Щось схоже на надію заблищало знову в очах Малуші, вона пильно дивилась на княгиню.

- І я ніколи не забуваю добра, - вела далі княгиня. - За те, що чесно і добре працювала, хочу пожалувати тебе...

Малуша знала це слово. О, про княжі пожалування тільки й розмов було на Горі, про пожалування мріяли і вголос говорили бояри, тіуни, воєводи. Але що можна пожалувати їй, Малуші? Хіба можна щось пожалувати за те, що вона любила й любить князя Святослава? У неї дуже боліло серце, і вона одного тільки хотіла - щоб княгиня пожаліла її...

Проте це був не жаль, а саме пожалування.

- За твою службу і за все, - говорила княгиня, - я даю тобі село Будутин на Росі... Будеш ти в ньому господинею... От тобі моя печать, - вона простягла руку до столу і взяла дарницю на село, написану ларником Перенігом.

І тоді Малуша все зрозуміла. Отже, княгиня Ольга не жаліє її, а хоче пожалувати - і за службу в теремі, і за любов до Святослава, і за дитину, яку вона має породити.

Гіркий, невимовний біль як обручем стиснув груди Малуші. Коли б це був не княжий терем, вона б закричала так, щоб чути було по всій землі, на небі. Це був не тільки біль, це була нечувана образа того найсвятішого, що вона носила в своєму серці. Невже ж княгиня не розуміє, що в Малуші можна все забрати - здоров'я, сили, саме життя, але честі в неї ніхто забрати не зможе?

Малуша й сказала це:

- Навіщо мені село? Я не просила пожалування і не візьму Будутина, не візьму.

І Малуша вже не плакала. По її блискучих очах, по стиснутих пальцях княгиня Ольга побачила й відчула, що в цій зневаженій дівчині прокинулось те, чого досі не бувало, прокинулась якась інша, не зрозуміла поки що княгині людина, і вона зробить так, як сказала.

- Так от ти яка, сіверянко! - хижо вже промовила княгиня. - Інші в мене пожалування на колінах просять, а ти відмовилась від нього, коли я тебе попросила?! Гаразд, нехай буде по-твоєму. Ти поїдеш в Будутин, ти будеш там жити, але будеш ти, як і досі, рабинею, робою, чуєш?

- Чую, - спокійно відповіла Малуша.

- Але мусиш знати, - сердито говорила княгиня, - що ти - рабиня, але носиш під серцем княжу дитину... З тобою пошлю гридня, - не тебе він стерегтиме, а княже дитя, і коли народиш, дасть мені звістку. Ти ж народи і вигодуй. Чуєш?

- Чую...

Княгиня Олвга ступила вперед, зупинилась, щось, видно, думала сказати, але не змогла і, махнувши рукою, повеліла:

- Іди!

І раптом Малуша торкнулась рукою ключів, що висіли біля пояса в неї, і якось сполохано запитала:

- А хто ж вас завтра нагодує, княгине?

Княгиня навіть здригнулась, їй здалося, що це - зухвала витівка гордої Малуші: хіба не однаково їй зараз, у цю страхітливу для неї годину, хто годуватиме завтра й надалі їх - князів?

Та це була зовсім не зухвала витівка. Малуша зняла з свого пояса ключі і чисто по-людському цікавилась, хто ж далі замикатиме й одмикатиме багатства княжих теремів і двору; вона, що віднині не мала хліба насущного, турбувалась про княжу страву.