Світло між двох океанів

Враховуючи всі обставини, тримаюсь досить добре і непогано справляюся з бездоріжжям. Маю надію, ти як слід годуєш місцеве птаство. Я з нетерпінням чекаю зустрічі з тобою, перш ніж покину Партаґез і подамся хтозна-куди через три місяці.

Як же підписати його?

— Готово? — озвався Ральф.

— Майже, — відповів він і підписав «Том». Запечатавши й заадресувавши конверт, простягнув його шкіперу. — Зроби послугу, кинь у скриньку.

Побачивши адресу, Ральф підморгнув.

— Доставлю особисто. Усе одно буду йти повз той будинок.

Розділ 5

Через півроку Том знову насолоджувався гостинністю пані Мювет за несподіваної причини: посада доглядача маяка на Янусі стала постійною. Замість того щоб вставити собі клепку, Тримбл Докерті втратив ще кілька та кинувся з величезної гранітної кручі в Олбані. Очевидно, він був переконаний, що стрибає в човен, яким керувала його кохана дружина. Через це Тома викликали на материк, щоб обговорити все, заповнити деякі папери й надати йому відпустку, перш ніж він офіційно обійме цю посаду. На ту пору він так добре проявив себе, що у Фримантлі навіть не шукали когось іншого на це місце.

— Ніколи не варто недооцінювати важливість хорошої дружини, — сказав капітан Ґезлак, коли Том уже збирався виходити з кабінету. — Стара Мойра Докерті так довго прожила з Тримблом, що й сама могла б працювати доглядачем. Лише особливі жінки зможуть жити на маяку. Якщо знайдеш таку, дій швидко, щоб не впустити її. Та май на увазі, зайвий поспіх тут теж не доречний…

Повертаючись до пані Мювет, Том згадав про дрібнички Докерті, що залишилися на маяку: в’язання й цілу банку льодяників його дружини в буфеті. Людей немає, а їхній слід не зник. І він подумав про розпач чоловіка, якого згризла туга. Адже це не війна підштовхнула його до краю кручі.

Через два дні після повернення в Партаґез Том сидів як на голках у вітальні Ґрейсмарків, де батьки трусилися над своєю єдиною донькою, немов орли над пташеням. Намагаючись вигадати доречні теми для розмови, молодий чоловік застряг на погоді, особливо надмірному вітрі та кузенах Ґрейсмарків в інших частинах Західної Австралії. Відносно легко Том відводив розмову від своєї скромної особи.

Проводивши його до воріт, Ізабель запитала:

— Коли ти повертаєшся на Янус?

— Через два тижні.

— Тоді нам потрібно використати цей час по максимуму, — сказала вона, наче підсумовуючи довгу дискусію.

— Справді? — мовив Том, зрадівши і водночас здивувавшись. Він почувався так, ніби все вирішують за нього.

— Справді, — усміхнулася Ізабель, і в очах дівчини блиснуло таке світло, що Томові здалося, він міг побачити її душу: ту чистоту та відкритість, які його приваблювали. — Приходь завтра. Я зготую щось на пікнік. Ми можемо посидіти на березі затоки.

— Напевно, краще спершу спитати у твого батька? Чи матері? — Він скоса поглянув на неї. — Тобто не вважай мене неввічливим, але скільки ж тобі років?

— Я досить доросла, щоб піти на пікнік.

— А якщо перевести в цифри, це…

— Дев’ятнадцять. Майже. Тому з батьками я поговорю сама, — сказала вона і, помахавши йому рукою, попрямувала до будинку.

Том ішов до пані Mювет легким кроком. Він не розумів чому. Адже нічого не знає про цю дівчину, крім того, що вона багато усміхається і йому було добре з нею.

Наступного дня Том підходив до будинку Ґрейсмарків не стільки знервований, як здивований, що так скоро знову повертається сюди.

Відчинивши двері, пані Ґрейсмарк усміхнулася.

— Милий і пунктуальний, — зазначила вона, ніби зробивши помітку у своєму невидимому списку.

— Армійська звичка… — сказав Том.

Ізабель з’явилася з кошиком для пікніка, який вона передала йому.

— Ти відповідаєш за те, щоб донести все цілим, — промовила дівчина й повернулася поцілувати маму в щоку. — Па, мам, побачимося.

— Тримайся подалі від сонця. Ти ж не хочеш зіпсувати шкіру веснянками, — сказала пані Ґрейсмарк дочці. Потім суворо поглянула на Тома і продовжила: — Приємного відпочинку! Не засиджуйтеся допізна.

— Спасибі, пані Ґрейсмарк! Не будемо.

Ізабель показувала дорогу. Минувши кілька вуличок на околиці міста, вони вийшли до океану.

— Куди ми йдемо? — запитав Том.

— Сюрприз.

Вони брели ґрунтовою дорогою, що вела до мису, оточеного густими низькорослими деревами, не схожими на тих лісових гігантів за милю чи більше звідси. Однак ці міцні приземкуваті деревця справлялися і з сіллю, і з поривами вітру.

— Ще добрий відтинок шляху. Ти ж не дуже втомлений? — запитала Ізабель.

Молодий чоловік розсміявся.

— Гадаю, що обійдуся без ціпка.

— Я просто подумала, що на Янусі ти стільки не ходиш, правда?

— Повір, щоденний багаторазовий біг вгору-вниз сходами маяка допомагає підтримувати форму. — Він і досі приглядався до цієї дівчини та її виняткової здатності захоплювати його зненацька своїми словами.

Дерев ставало щораз менше, а шум океану наростав.