Світло між двох океанів

— Я розкажу, якщо ти дійсно того бажаєш. Просто я не хотів би цього. Іноді минуле варто залишати в минулому.

— Твоя сім’я ніколи не залишиться в минулому. Ти всюди носиш її із собою.

— Як це не прикро.

Ізабель випросталась.

— То не має значення. Ходімо! Мама і тато, мабуть, хвилюються, де ж це ми, — сказала дівчина, і вони тихо пішли до пристані.

У ту ніч, лежачи в ліжку, Том подумки повернувся в дитинство, про яке так хотіла дізнатися Ізабель. Він дійсно ніколи не говорив на цю тему із жодною людиною. Але, поринувши в спогади, знову відчув раптовий біль, наче провів язиком по зламаному зубу. Він ще раз побачив себе восьмирічним хлопчиком, що смикає батька за рукав і плаче: «Будь ласка! Будь ласка, нехай вона повернеться! Прошу тебе, тату! Я люблю її». І батько, забравши його руку, як щось неприємне, каже: «Не згадуй більше про неї в цьому будинку. Чуєш, сину?»

Коли батько вийшов із кімнати, брат Тома, Сесил, старший від нього на п’ять років і на ту пору значно вищий на зріст, загиливши йому по потилиці та процідивши крізь зуби: «Я ж казав, що ти ідіот. Казав тобі промовчати», пішов слідом за татом, таким же замашистим кроком, залишивши маленького хлопчика одного посеред вітальні. Том витяг із кишені мереживну хусточку, що пахла парфумами його матері, і притулив до щоки, подалі від сліз і сопливого носа. Він не збирався скористатися нею, просто хотів доторкнутися до тканини, відчути запах маминих парфумів.

Том згадав величний порожній будинок: мертву тишу, що в кожній кімнаті мала свій звук, кухню, де пахло карболкою і яку утримувала в бездоганній чистоті ціла династія хатніх робітниць. У пам’яті сплив жахливий запах мильних пластівців «Люкс», і його горе, коли він побачив, що мамину хусточку випрала та накрохмалила пані Та-чи-Інша після того, як знайшла її в кишені шортів і, само собою, кинула до прання, таким чином знищивши запах його матері. Він обшукав будинок, усі закутки, шафки, щоб знайти той слабкий солодкуватий аромат. Але навіть в її спальні стояв запах поліролю та нафталіну, наче її духу нарешті позбулися.

У Партаґезі, коли вони сиділи в чайній, Ізабель знову спробувала поговорити про минуле.

— Я не намагаюся щось приховати, — сказав Том. — Насправді копирсатися в минулому — даремне марнування часу.

— Справа не в допитливості. Просто в тебе було ціле життя, ціла історія до того, як я з’явилася. Я тільки намагаюся зрозуміти всі ці речі. Зрозуміти тебе. — На мить завагавшись, вона делікатно запитала: — Якщо не можна розмовляти про минуле, чи дозволено мені торкнутися майбутнього?

— Нам не слід упевнено говорити про майбутнє, якщо ти про це. Ми можемо обговорювати тільки те, як уявляємо собі його або чого бажаємо. Це не те саме.

— Добре, і чого ж ти тоді бажаєш?

Том на мить замовк.

— Життя. Думаю, цього мені достатньо. — Він глибоко вдихнув і повернувся до неї. — А як щодо тебе?

— О, у мене постійно багато бажань! — вигукнула Ізабель. — Я хочу, щоб під час пікніка в недільній школі була хороша погода. Я хочу, тільки не смійся, гарного чоловіка і повний дім дітей. Хочу, щоб якось м’яч для крикету розбив вікно, щоб із кухні долинав запах тушкованого м’яса. Щоб дівчатка хором співали різдвяних пісень, а хлопці грали у футбол… Я не можу собі уявити майбутнє без дітей. А ти? — Вона, здавалося, на мить замислилась, перш ніж сказати: — Певна річ, саме зараз я ще не хочу дитини. — Ізабель вагалася. — Не так, як Сара.

— Хто?

— Моя подруга, Сара Портер. Колись жила вниз по вулиці. Ми гралися разом на дитячому майданчику. Оскільки вона була трохи старшою, то їй завжди припадала роль матері. — Ізабель спохмурніла. — Вона завагітніла, коли їй було шістнадцять. Батьки відправили її в Перт, подалі від людських очей. Примусили віддати дитину в дитячий будинок. Їй сказали, що його усиновлять, але він був клишоногий.

Пізніше вона одружилася і про дитину зовсім забулося. Одного дня Сара попросила мене поїхати з нею в Перт, щоб таємно відвідати дитячий будинок. Той притулок був лише за кілька метрів від справжньої божевільні. Томе, ти ніколи не бачив стільки маленьких сиріток в одній кімнаті! Ніхто їх там не любить. Сара не могла й натякнути чоловікові, бо він би негайно виставив її за двері з речами. Він і досі нічого не знає. Її дитина була там аж доти, а вона могла лише подивитися на неї. Дивно те, що, тільки поглянувши на їхні маленькі личка, розплакалась я, а не вона. Це мене дуже зачепило. Відправити маленького в дитячий будинок — це нібито прямо в пекло.

— Дитині необхідно мати маму, — сказав Том, задумавшись про своє.

— Тепер Сара живе в Сиднеї, і я більше не отримувала від неї звісток, — промовила дівчина.

Ці два тижні Том та Ізабель бачилися щодня. Коли Білл Ґрейсмарк вирішив обговорити з дружиною пристойність таких «прогулянок», вона сказала: «Білле, життя таке коротке. Наша дочка — розумниця, вона має голову на плечах. Крім того, тепер мало шансів знайти хлопця, у якого є всі кінцівки. Дарованому коневі…»