Світло між двох океанів

— Думаю, Партаґез видається тобі смертельно нудним після Сиднея, — зважилася промовити Ізабель.

— Насправді я не провів тут стільки часу, щоб порівнювати.

— Знаю, але Сидней мені здається величезним, шумним і дивовижним. Велике місто.

— Порівняно з Лондоном це просто дрібна рибка.

Ізабель зашарілася.

— Я і не знала, що ти там був. Оце справжній мегаполіс! Може, і я колись його відвідаю.

— Я б тобі не радив. Лондон був досить непогожим щоразу, коли я приїжджав туди у відпустці. Сіро, похмуро й жахливо холодно. Як на мене, Партаґез кращий.

— Ми наближаємося до наймальовничішої частини шляху. Принаймні на мою думку. — За деревами з’явився перешийок, що виступав далеко в океан. То була довга відкрита смуга землі завширшки в кілька сотень ярдів, яку з усіх боків омивали хвилі океану. — Це серце мису Партаґез, — сказала Ізабель. — Моє улюблене місце знизу, ліворуч, між тих великих валунів.

Вони дійшли аж до центру перешийка.

— Постав кошик і йди за мною, — мовила дівчина і без попередження, знявши туфлі, побігла до чорних гранітних валунів, що розсипались по воді.

Том наздогнав її аж на самому краю. Валуни утворювали коло, всередині якого хлюпотіли та вирували хвилі. Ізабель лягла на землю, поклавши голову на самий край обриву.

— Слухай! — сказала вона. — Просто прислухайся до звуків води, тут наче в печері чи в соборі.

Щоб почути все, Том нахилився вперед.

— Раджу тобі прилягти, — сказала вона.

— Для того, щоб краще чути?

— Ні. Щоб тебе не змило. Тут морський гейзер. Якщо неочікувано прийде велика хвиля, ти опинишся знизу, між каменів, перш ніж усвідомиш це.

Том ліг поряд з нею і опустив голову над океаном, де луною відбивався рев та шум хвиль.

— Нагадує Янус.

— Який він? Різне розказують, але насправді ніхто, крім доглядача та чоловіків із човна, там не був. Іще якось лікар багато років тому, коли там на карантині стояло судно з хворими на тиф.

— Знаєш, це як… Немає більше такого місця на землі. У нього власний світ.

— Кажуть, там жорстко, погода не радує.

— Трохи є.

Ізабель сіла.

— Тобі там самотньо?

— Я занадто зайнятий, щоб бути самотнім. Завжди потрібно лагодити, перевіряти, зафіксовувати.

Вона схилила голову набік, наче сумніваючись, але вголос не заперечила.

— Тобі там подобається?

— Так.

Тепер Ізабель розсміялася.

— Ти зайвого не бовкнеш, так?

Том підвівся.

— Голодна? Уже десь під обід.

Він узяв Ізабелину руку й допоміг дівчині підвестися. Яка мініатюрна м’яка ручка, хоча долоня й укрита твердим піском! У його руці вона була такою тендітною.

Ізабель виклала бутерброди з ростбіфом, імбирне пиво, потім — фруктовий пиріг та соковиті яблука.

— Значить, ти пишеш усім доглядачам, які служать на Янусі? — запитав Том.

— Усім! Їх не так багато, — сказала Ізабель. — Ти перший новенький за чимало років.

Якусь мить Том вагався, наважуючись поставити наступне запитання.

— Чому ти мені написала?

Вона посміхнулася йому і, перш ніж відповісти, зробила ковток імбирного пива.

— Може, тому, що з тобою весело годувати чайок? Може, через те, що мені було нудно? А можливо, я ще ніколи раніше не відсилала листи на маяк? — Вона прибрала пасмо волосся з очей і подивилася вниз, на хвилі. — А що, не варто було?

— О, ні! Я не… Я маю на увазі… — Том витер серветкою руки. Вона знову захопила його зненацька. Це було для нього нове, незвичне відчуття.

Том та Ізабель сиділи на краю причалу в Партаґезі. Був кінець грудня 1920 року. Легкий вітерець награвав свої мелодії, поплескуючи хвильками по бортах човнів і поскрипуючи снастями на щоглах. На поверхні води відбивалися портові вогні, а небом розси´палися зорі.

— Але я хочу знати все, — промовила Ізабель, теліпаючи босими ногами над водою. — Як ти можеш сказати: «Більше нічого додати»? — Вона вже витягнула основну інформацію про освіту в приватній школі, про навчання в університеті Сиднея та диплом інженера, але дедалі більше роздратовувалася. — Я могла тобі багато всього розповісти: про мою бабусю і про те, як вона вчила мене грати на піаніно, а також все, що пам’ятаю про мого дідуся, хоча він помер, коли я була маленькою. Можу розказати тобі, як це — бути дочкою директора школи в місті, подібному до Партаґеза. Я можу розповісти про моїх братів, Г’ю та Алфі, і про те, як ми колись тинялися на невеликій шлюпці, ловили рибу на річці. — Вона подивилася на воду. — Я й досі сумую за тими часами. — Намотавши пасмо волосся на палець, замислилась, потім глибоко вдихнула. — Людина наче… нова галактика, що чекає, щоб її відкрили. І я хочу відкрити для себе тебе.

— Що ще ти хочеш знати?

— Скажімо, про твою сім’ю.

— У мене є брат.

— Можна якось дізнатися його ім’я чи ти забув?

— Його так просто не забудеш. Сесил.

— А що з твоїми батьками?

Том відвів погляд на ліхтар, закріплений зверху на щоглі.

— А що з ними?

Ізабель сіла та зазирнула в глиб його очей.

— Цікаво, що там у твоїй голові?

— Мама вже померла, а з батьком я стосунків не підтримую. — Шаль сповзла з плеча Ізабель, і він знову його накрив. — Ти не замерзла? Хочеш додому?

— Чому ти уникаєш розмови про це?