Світло між двох океанів

Том завагався, взявся за гаманець і витягнув п’ять фунтів.

— Оплата за її ренту, — тихо мовив він і покрокував коридором, стримуючи сльози.

Ниточка надії, яку він оберігав так довго, обірвалася на віддаленій вулиці Сиднея в час, коли світ був на межі війни. Через місяць Шерборн пішов добровольцем, указавши найближчим родичем маму і давши адресу її пансіону. Вербувальники не чіплялися до дрібниць.

Тепер Том провів руками по щойно виточеній деталі з дерева й спробував уявити, що сьогодні він написав би мамі в листі, якщо б вона була жива, — як повідомив би їй про дитину.

Він узяв рулетку і нову дошку.

— Зеведей, — Ізабель поглянула на Тома із непроникним виразом обличчя, лише кутики її губ ледь-ледь смикалися.

— Що? — запитав він, припинивши розтирати її ноги.

— Зеведей, — повторила вона, засунувши ніс у книгу, щоб він не упіймав її погляд.

— Ти жартуєш. Що за ім’я?

На її обличчі промайнула образа.

— Це ім’я мого двоюрідного дідуся. Зеведей Занзибар Ґрейсмарк.

Том позирнув на неї, та вона продовжувала:

— Я обіцяла бабусі на її смертному ложі, якщо в мене коли-небудь буде син, я назву його на честь її брата. Я не можу не дотримати обіцянки.

— Я думав про щось більш нормальне.

— Ти називаєш мого двоюрідного дідуся ненормальним? — Ізабель, не в змозі й далі стримуватися, вибухнула сміхом. — Ага, піймався! Пошила тебе в дурні!

— Маленька пустунка! Ти пошкодуєш, що так вчинила!

— Ні, перестань! Зупинись!

— Жодного прощення, — сказав він, лоскочучи її живіт і шию.

— Я здаюсь!

— Тепер надто пізно!

Вони лежали на траві, що переходила в пляж Утрачених Надій. Давно минув обід, і м’яке світло пофарбувало пісок у жовтий колір.

Раптом чоловік завмер.

— Що трапилося? — запитала Ізабель, визираючи з-під довгого волосся, яке спадало на її обличчя.

Він відкинув пасма з очей дружини й мовчки дивився на неї. Вона притулила руку до його щоки.

— Томе?

— Деколи це збиває мене з пантелику. Три місяці тому були тільки ти і я, а тепер є інше життя, яке просто з’явилося нізвідки, наче…

— Наче дитина.

— Так, наче дитина, але навіть більше, Із. Коли я раніше сидів у світловій камері, до того як ти приїхала, я роздумував про життя. Тобто порівняно зі смертю… — він зупинився. — Я мелю дурниці. Краще замовкну.

Ізабель поклала руку під його підборіддя.

— Томе, ти майже ніколи нічого не розповідаєш. Розкажи мені.

— Я не можу передати це словами. Звідки походить життя?

— Яка різниця?

— Яка різниця? — перепитав він.

— Це таїнство, котре ми не зрозуміємо.

— Були моменти, коли я хотів знати відповідь. Я можу сказати навіть більше. Бачачи останній подих людини, я хотів запитати її: «Друже, куди ти пішов? Мить тому ти був тут, біля мене, а тепер якісь блискавично швидкі уламки металу продірявили тебе і ти вже десь в іншому місці. Як таке може бути?»

Ізабель обхопила коліна однією рукою, а іншою смикала траву навколо себе.

— Думаєш, люди, коли відходять, пам’ятають це життя? Думаєш, на небі мої бабуся й дідусь, скажімо, перебувають разом?

— Не знаю, — відповів Том.

Із раптовою наполегливістю Ізабель запитала:

— Коли ми обоє помремо, Томе, Бог не розділить нас, правда? Він дозволить нам бути одне з одним?

Том обійняв її.

— Глянь, що я наробив. Мені слід було тримати язик за зубами. Слухай, ми ж саме вибирали імена. І я саме намагався врятувати дитину від життя під іменем Зеведей з дурного Занзибару. А що там з жіночими іменами?

— Еліс, Амелія, Аннабель, Ейприл, Аріадна…

Том підвів брови.

— І знову тебе понесло… Аріадна! Навряд чи вона все життя вікуватиме на маяку. Давай не будемо обтяжувати дівчинку іменем, з якого глузуватимуть.

— Залишилось пройти лише двісті сторінок, — мовила Ізабель з усмішкою.

— Тоді краще поквапимось.

Того вечора, стоячи на галереї, Том повернувся до свого запитання. Де була душа цього немовляти? Куди вона піде? А душі чоловіків, котрі колись жартували, віддавали честь, плентались із ним болотами, — де вони?

Він був тут, у безпеці, здоровий, із вродливою дружиною, і якась душа вирішила до них приєднатися. З повітря, з найвіддаленішого куточка світу приходило дитя. Він так довго перебував у книгах смерті, що здавалося неймовірним, ніби життя йому посміхнулося.

Том повернувся у світлову камеру й знову поглянув на світлину Ізабель, яка висіла на стіні. Таємниця таємниць. Таїнство.

Іншим подарунком Тома з останнього катера була книжка «Посібник для австралійських мамусь із виховання дітей» доктора Самуеля Б. Гриффітса. Ізабель бралася читати її кожної вільної хвилини.

Вона видавала Тому інформацію: «Ти знаєш, що колінні чашечки немовляти не з кісток?» Або: «Якого віку немовля може їсти з чайної ложечки?»

— Не маю уявлення, Із.

— Давай, відгадуй!

— Справді, звідки я можу знати?

— Ти такий зануда! — скаржилася жінка й занурювалася в книжку по ще один факт.

Протягом декількох тижнів краї сторінок загорнулися й вкрилися трав’яними плямами, як наслідок днів, проведених на мисі.

— Ти чекаєш дитину, а не екзамен.

— Я просто хочу все зробити правильно. Я ж не зможу заглянути в сусідню кімнату, щоб запитати маму, так?

— О Ізі, красуне! — Том засміявся.

— Що? Що смішного?