Світло між двох океанів

— Нічого. Зовсім нічого. Ніколи не змінюйся.

Вона усміхнулася й поцілувала його.

— Ти будеш чудовим татом, я знаю. — В її очах промайнуло запитання.

— Що? — спонукав дружину Том.

— Нічого.

— Ні, справді, що?

— Твій тато? Чому ти ніколи про нього не говориш?

— Між нами не було теплих почуттів.

— Але яким він був?

Том думав про це. Як він міг би його охарактеризувати? Як він міг би описати погляд батькових очей, те невидиме провалля, що повсякчас було між ними, не давало їм спілкуватися.

— Він був правильний. Завжди правильний, хай там що. Він знав правила і дотримувався їх, чого б це не коштувало. — Том пригадав пряму високу постать, яка затьмарила його дитинство. — Строгий і холодний, наче могила.

— Він був суворий?

Том гірко засміявся. Суворий — надто легко сказано. Чоловік підніс руку до підборіддя, обдумуючи питання Ізабель.

— Може, він хотів бути впевненим, що його сини не збунтують. Ми отримували ремінцем за все. Точніше, я отримував ремінцем за все. Сесил відбувався легко, завжди спихав усе на мене. — Том знову засміявся. — Хоча ось що я тобі скажу: в армії мені було легко. Ніколи не знаєш, за що будеш вдячним. — Його лице стало серйозним. — Думаю, це полегшило моє перебування там. Я знав, що нікому не розіб’ю серця, якщо вони одержать телеграму.

— Томе! Не кажи так!

Він пригорнув її голову до своїх грудей і мовчки гладив волосся.

Трапилися моменти, коли океан зі спокійної блакиті води перетворювався на якийсь несамовитий вибух енергії та небезпеки: лють у таких масштабах могли викликати лише боги. Він налітав на острів, осипаючи бризками вежу маяка, відламуючи шматки скелі. А його шум нагадував рев чудовиська, чия лють не знає меж. Саме в такі ночі маяк був найнеобхіднішим.

У найгірші з таких штормів, якщо було потрібно, Том залишався з маяком усю ніч, гріючись біля гасового обігрівача, наливаючи солодкий чай із термоса. Він думав про бідаків на кораблях у морі і дякував Богові, що сам у безпеці. Том стежив за сигнальними ракетами, тримав напоготові шлюпку, хоча, хтозна, яка з неї була би користь у такому морі.

Тієї травневої ночі Том сидів з олівцем та блокнотом у руці, додаючи цифри. Його річна платня становила 327 футів. Скільки коштує пара дитячих черевиків? З того, що казав Ральф, діти зношують їх зі швидкістю світла. Тоді одяг. І підручники. Звичайно, якщо він залишиться у Маяковій службі, Ізабель навчатиме дітей удома. Але в такі ночі, як ця, він запитував себе, чи справедливо нав’язувати подібне життя комусь, не кажучи вже про дітей. Ця думка відганялася словами Джека Троссела: «Усі мої шестеро здорові. Завжди граються, пустують: досліджують печери, будують будиночки для ігор. Справжня ватага дослідників. А моя жіночка стежить за тим, щоб вони виконали уроки. Можеш не сумніватися, виховувати дітей на маяку надзвичайно легко».

Том повернувся до своїх розрахунків: як би йому заощадити трохи грошей для підтримання впевненості, що на одяг, лікарів і бозна-що ще відкладено достатньо. Думка про майбутнє батьківство робила його знервованим, схвильованим і занепокоєним.

У той час як його розум повернувся до спогадів про власного батька, над маяком гримів шторм, приглушуючи всі інші звуки в цю ніч… Приглушуючи крики Ізабель, яка волала про допомогу.

Розділ 9

— Принести тобі чаю? — розгублено запитав Том. Він був практичною людиною: дайте йому точний технічний прилад, і Том дасть йому раду; коли ж щось зламається, він це полагодить якнайкраще. Але перед своєю згорьованою дружиною чоловік відчував себе безпорадним.

Ізабель не підводила голову. Він спробував знову:

— Може, знеболювального?

Доглядачів навчали основ першої допомоги. Цей курс складався з надання порятунку людині, яка тонула, лікування переохолодження та перегріву, дезінфекції ран, навіть азів ампутації. Однак гінекологію упустили, через це Том не мав найменшого уявлення, що робити, коли є загроза викидня.

Після тієї жахливої бурі минуло два дні. Два дні після перших симптомів викидня. І досі юшила кров, і досі Ізабель ніяк не дозволяла Томові послати на материк сигнал про допомогу. Провівши на вахті всю ту божевільну ніч, він нарешті повернувся додому, загасивши маяк перед самим світанням, і відчайдушно хотів спати. Але, ввійшовши до спальні, знайшов скарлючену Ізабель у ліжку, просякнутому кров’ю. Ніколи ще Том не бачив такого спустошеного погляду.

— Мені дуже, дуже шкода, — сказала вона. — Пробач, Томе! — Її знову накрила хвиля болю, і зі стогонами вона притиснула руки до живота, прагнучи, щоб усе це нарешті закінчилося. — Навіщо викликати лікаря? Дитини не повернеш. — Її погляд блукав кімнатою. — Невже я безнадійна? — прошепотіла Ізабель. — Для інших жінок народити дитину так само легко, як упасти з дерева.

— Із, кохана, припини!

— Це моя провина, Томе. Тільки моя.