Світло між двох океанів

— Муміфікована чайка. Ось у чому ваша проблема, — сказав він, не озираючись. — Одна з них. Вона й добрих двадцять років у піску, солі та бозна-чому. Після того як я замінив повсть на деяких молоточках, звук стане кращим. — Він продовжував натискати клавіші та підтягував струни, поки говорив. — Я всякого набачився за свій вік. Мертві пацюки, бутерброди, іграшковий кіт. Я міг би написати книжку про речі, що врешті-решт потрапляють усередину фортепіано, хоча зовсім не розумію, яким чином вони опиняються там. Б’юсь об заклад, чайка туди сама не залетіла.

Ізабель так розгубилася, що втратила здатність розмовляти. Її рот був усе ще розтулений, коли вона відчула руку на своєму плечі. Повернувшись, побачила Тома й почервоніла, мов буряк.

— Здивована? — запитав він і поцілував її у щоку.

— Ну… Ну, це було… — Ізабель принишкла.

Він оповив рукою талію дружини, і, постоявши мить чолом до чола, вони вибухнули сміхом.

Наступні дві години Ізабель спостерігала за настроювачем, поки він домагався виразнішого звучання, програвав ноти знову й знов, щоразу голосніше, і закінчив, програвши «Алілуя», фрагмент із твору Генделя.

— Я зробив усе, що міг, пані Шерборн, — сказав він, збираючи свої інструменти. — Насправді його краще б у майстерню привезти, але поїздка туди і назад наробить стільки ж шкоди, як і добра. Звуки вельми не ідеальні, однак грати можна. — Він витягнув стілець з-під фортепіано. — Спробуйте!

Ізабель сіла за інструмент і зіграла гаму «ля-бемоль мажор» у зворотному напрямку.

— Набагато краще, ніж раніше! — сказала вона й перейшла на арію Генделя, граючи по пам’яті, коли хтось відкашлявся. Це був Ральф, він стояв позаду Блуї у дверному отворі.

— Не зупиняйся! — попросив Блуї, побачивши, що вона повернулася для привітання.

— Я поводилася жахливо, пробачте! — сказала Ізабель, збираючись підвестися.

— Зовсім ні, — відповів Ральф. — Ось. Це від Гільди, — додав він, витягуючи з-за спини щось перев’язане червоною стрічкою.

— О! Можна відкрити це зараз?

— Звичайно! Якщо я докладно їй усе не розповім, вона продзижчить мені всі вуха!

Ізабель, позбувшись обгортки, знайшла під нею «Ґольдберґ-варіації» Баха.

— Том вважає, що ви зможете зіграти таке… із залющеними очима.

— Я не грала це вже багато років. Але я їх дуже люблю! Дякую вам! — Вона обняла Ральфа й поцілувала його в щоку. — І тобі теж, Блуї, — додала Ізабель і випадково поцілувала чоловіка в губи, бо той саме повертався.

Зашарівшись, він опустив погляд.

— Я не маю до цього жодного стосунку, — сказав Блуї, але Том заперечив.

— Не вір жодному слову! Він їхав аж в Олбані, щоб привезти настроювача. Це вчора зайняло весь його день.

— У такому разі ти отримуєш ще один поцілунок, — сказала вона й поцілувала його в іншу щоку. — І ви теж! — додала, поцілувавши заразом і настроювача.

Тієї ночі, коли Том перевіряв гартівну сітку, до нього доносилися серенади Баха, розмірені ноти піднімалися сходами маяка і дзвеніли навколо світлової камери, пурхаючи між призмами. Так само, як і ртуть, завдяки котрій рухався освітлювальний механізм, таємничою була й Ізабель. Вона мала вміння лікувати та отруювати, здатність нести на собі всю тяжкість світла, але могла й розпорошитися на тисячі невловимих частинок, плинучи у всіх напрямках, рятуючись від себе. Том вийшов на галерею. Коли вогні «Віндворт Спірит» зникли за обрієм, тихо помолився за Ізабель та їхнє спільне життя. Повернувшись, узяв вахтовий журнал і написав у колонці «Примітки» за середу, 13 вересня 1922 року: «Човном прибув відвідувач, Арчі Поллок, настроювач фортепіано. Попередній дозвіл надано».

Частина друга

Розділ 10

27 квітня 1926 року

Губи Ізабель були блідими, а погляд — пригніченим. Вона, як зазвичай, іноді ніжно клала руку собі на живіт, перш ніж брак випуклості нагадував, що всередині порожньо. І все ж на її блузках час від часу проступали плями від решток грудного молока, що в перші дні з’явилося в такому достатку, мов на бенкет для відсутнього гостя. А потім жінка знову плакала, наче щойно отримала цю звістку.

Ізабель тримала в руках простирадла: домашні обов’язки ніхто не скасовував, та й роботу маяка теж. Застеливши ліжко, вона поклала нічну сорочку під подушку, а потім попрямувала до скелі, щоб трохи посидіти біля могил. Нову могилку жінка доглядала дуже ретельно і гадала, чи прийнявся б там молодий розмарин. Вона висмикнула кілька бадилин коло двох старіших хрестів, тепер із роками їх укрили кристали солі, однак розмарин наполегливо ріс, незважаючи на шторми.

Коли крізь вітер Ізабель почула плач дитини, то інстинктивно подивилася на свіжу могилу. Усупереч здоровому глузду, на якусь мить їй спало на думку, що то помилка, ця остання дитина не передчасно народилася мертвою, а досі живе і дихає.

Ілюзія зникла, але плач — ні. Тоді крик Тома з галереї: «На пляжі! Човен!» — підтвердив, що то був не сон, і вона якомога швидше побігла за ним до шлюпки.

Чоловік у шлюпці був мертвим, але Том знайшов там верескливий згорток.

— Чорт забирай! — вигукнув він. — Чорт забирай, Ізі. Це ж…

— Дитина! О Господи! О Томе! Томе! Дай її мені!

***