Світло між двох океанів

Вахтовий журнал розповідає історію життя доглядача. З точністю до хвилини занотовувався час, коли маяк було засвічено та загашено наступного ранку. Погода, кораблі, які пройшли повз. Деякі подавали сигнал, деякі були надто заклопотані, намагаючись упоратися з морськими хвилями та шквалами, щоб заглиблюватися в Морзе чи (досить нечасто) Міжнародний звід сигналів і доповідати, звідки й куди вони прямують. Інколи доглядач може трохи розважитися й прикрасити початок нового місяця завитками або химерним візерунком. Іноді він має змогу лукаво написати, що маяковий інспектор підтвердив дозвіл на відпустку за вислугу років, оскільки ніде не зазначалося, що в тому журналі треба писати. Оце і вся їхня свобода. Журнал — то свята правда. Янус не входив у регістр Ллойда: він не повинен був повідомляти кораблям прогноз погоди. Через це, коли Том дописував сторінку книжки й перегортав її, було малоймовірно, що хтось колись на неї подивиться ще раз. Але коли він пише, то відчуває особливе умиротворення. Вітер досі вимірюється за допомогою системи, що нею користувалися ще в епоху вітрильних кораблів: від спокійного (0—2 — достатньо вітру для ходу корабля) до урагану (12 — жодне вітрило не може встояти). Том смакував мову. Він повертався думками в хаос, у роки маніпулювання фактами або неможливості їх знати, не кажучи про описи тієї чортівні, що відбувалася навколо, тоді як вибухи зруйнували землю довкруги, а тепер з насолодою використовував можливість констатації простої істини.

І, щойно прибило човен, Том насамперед подумав про журнал. Він мусив повідомляти про будь-яку дрібницю, і це було обов’язково не лише згідно з правилами його роботи, а й відповідно до закону Співдружності. Його інформація могла бути тільки однією крихітною частинкою головоломки, тією, яку надати може тільки він, і це було важливо. Сигнальна ракета, дим на обрії, шматок металу, котрий міг виявитися уламком корабля після аварії, — все це було записано рівним гарним почерком з легким нахилом.

Том сидів за столом під самим маяком; його авторучка терпляче чекала своєї звичної роботи. Чоловік був мертвий. Потрібно повідомити, зробити якісь запити. Він долив у ручку чорнила, хоча вона була майже повна. Перевірив кілька деталей на попередніх сторінках, а потім відшукав перший свій запис, зроблений тієї сірої середи, коли прибув на Янус шість років тому. Дні змінювалися, як припливи і відпливи, і в жоден із них — ні тоді, коли він був утомлений від термінового ремонту, мов собака, ні після варти в штормову ніч, ані тоді, коли сам не знав, що робить на острові, навіть у ті жахливі дні, коли стався викидень, — ніколи не було йому настільки непросто зробити запис. Але Ізабель благала його почекати один день.

Том повернувся думками на два тижні назад, коли він прийшов з риболовлі й почув крик дружини:

— Томе! Томе, швидше!

Він прожогом кинувся до хати і побачив Ізабель на підлозі в кухні.

— Томе! Щось не так, — простогнала вона. — Зараз! Дитина зараз народиться.

— Ти впевнена?

— Звичайно, я не впевнена! — вигукнула жінка. — Я не знаю, що відбувається! Я просто… О Господи, Томе, мені боляче!

Том став на коліна біля неї.

— Давай допоможу.

— Ні, не чіпай мене, — простогнала Ізабель, важко дихаючи й намагаючись подолати біль. — Це надто боляче. Боже, нехай це припиниться! — вигукнула вона. Кров просочилася крізь її сукню й капала на підлогу.

Цього разу все відбувалося інакше, Ізабель була на сьомому місяці, і, судячи з попереднього досвіду, Том мало чим міг зарадити.

— Скажи, що робити, Із. Що ти хочеш, щоб я зробив?

Ізабель намагалася зняти штанці.

Том підняв її і стягнув їх до кісточок, дружина застогнала голосніше, звиваючись від болю. Її крик лунав над островом.

Пологи були стрімкими та передчасними. Том безпорадно дивився, як дитина — це безпомилково була дитина, — його дитина вийшла з тіла Ізабель. Вона була маленькою, у крові, наче глумливий макет немовляти, на яке вони так довго чекали. Дитя було обмащене кров’ю жінки, ще не готової до його появи.

На зріст не більше фута і не важча, аніж пакет цукру, дитина не рухалася й не кричала. Том тримав її у руках, одночасно здивований і наляканий, не знаючи, що він повинен робити чи відчувати.

— Дай її мені! — волала Ізабель. — Дай мені мою дитину! Дозволь потримати її!

— Маленький хлопчик, — мовив Том і передав своїй дружині тепле тільце. — То був маленький хлопчик.

А вітер пронизливо завивав. У другій половині дня сонце все ще світило у вікно і яскравим золотом заливало жінку та її майже дитину. Старий годинник на стіні кухні ще ретельно відраховував хвилини. Життя прийшло і пішло, а рух світу не зупинився ані на секунду. Машина часу й простору перемелює все, і людей також.